суббота, 2 октября 2010 г.

Партийный зуд - 1

В последнее время в левых СМИ Восточной Европы много внимания уделяется проблеме партий и созданию партийных проектов. Можно говорить, даже, о некоторой дискуссии. Центром обсуждения является Киев. Сложно сказать, почему марксисты так озаботились партийностью именно летом 2010 года, и почему проблема политической организации пролетариата встала так остро перед ними именно в этот период. Кроме текстов Терещука, Верника, призывов к объединению от ОМ и «Могилянская платформы», уставов и программ Рабочей Партии Украины (марксистско-ленинской), стоило бы так же проанализировать документы Коммунистической Партии Маоистов и теоретические творения активистов Союза Революционных Социалистов, а также творчество паранархистов из СРД . Некоторым покажется, что сравнивать КПМ с ОМ не стоит, а ставить на одну полку Терещука, Верника и Инсарова оскорбительно для всех троих. Все же автору кажется, что многих членов этих организации и их теоретиков объединяет некое свойство, характерное для одного гоголевского персонажа. Это философствование «под тенью вяза». Маниловщина. Весьма избирательная. Мы часто наблюдаем практичных и умных людей, которых слово «партия» превращает в восторженных фантазеров.


Председатель ЦК профсоюза «Захист Праці» в соавторстве с неизвестной широкой публике Стеллой Полторацкой высказался на актуальную тему рабочей политики. Идеологическая составляющая статьи «Профсоюзы и левые партии Украины: накануне часа Х» , по всей видимости, принадлежит перу Верника. Правда, он скромно утверждает, что «идеи общие».

Текст Олега Верника всегда способен порадовать идеологического гурмана . Олег Игоревич так редко высказывает свои идеи в письменной форме, что каждая из его статей становится событием, которого ценители ждут месяцами, а то и годами. Предыдущий опус был опубликован на сайте год назад. «Юнионизация» (1 , 2 , 3 ). Кстати, если уж Терещук (об этом позже) попрекает вождей РПУ(м-л) в отсутствии политического механизма преобразований, то попрекнуть в этом Верника не выйдет. Верник реанимирует многие традиционные положения старого лейборизма и фабианства, впрочем, игнорируя выводы этого течения, касающиеся образования. Не стоит исключать, что товарищ Верник просто решил не концентрироваться на культурной программе этого течения. Он уже ранее в серии статей про «юнионизацию» выдвигал концепцию перехвата собственности предприятий юридическими методами, ссылаясь на идейный багаж раннего британского лейборизма и пытался связать, его довольно искусственно, с идеями раннего американского революционного синдикализма.

Олег Игоревич не понаслышке знаком с проблемами производственных союзов и партий. Председатель ЦК «Захист Праці» является ветераном партстроительства (побывал в рядах многих левых партий в 90-х), а в 2000-х руководил киевским региональным профсоюзом, который добивался и добивается локальных побед. Это не были генеральные «классовые сражения», но и считать их малозначительными не стоит. Рабочее движение пребывает в таком глубоком нокдауне, что повседневная профсоюзная борьба это почти подвиг.

Успехи Олега Игоревича в сфере партстроительства всегда были несколько скромнее. Созданные им политические организации достигали определенной численности, но потом по разным причинам распадались. Кадры воспитанные Верником представлены во многих действующих организациях. От Антифашистского Действия и «Прямой діі» до «Социальной альтернативы» и «Организации Марксистов». Так же лидер «Захиста Праці» был не очень успешен в деле завоевания командных позиций в СПУ, ПСПУ и КПРС. Впрочем, и негативный опыт может быть полезен окружающим. Хотя, не все и не всегда делают выводы из своих ошибок, еще реже люди склонны учится на чужих промахах. Так что уроки Верника могут и никого ничему не научить.


Социал-демократия

Теперь о самом партстроительстве. Выстроенные Олегом Игоревичем самостоятельно, как признанным лидером и организатором, структуры были маленькими партиями авангардного типа. Большие партии, в которых он пытался действовать, являлись и являются электоральными проектами. С большевизмом они имеют не так уж много общего. С точки зрения В.И.Ленина СПУ (в 90-х) и КПУ не более чем «парламентские кретины», чья политическая линия была подчинена логике избирательной системы. Ну, и с точки зрения выражения классового интереса это те организации, которые предшествовали Партии Регионов. Бело-голубые – это легкая советская ностальгия, умеренный украинский национализм, социальная демагогия, неусыпная «забота» о русскоговорящих, целование попов ниже спины и жгучая ненависть к «бандеровцам». Та самая КПУ, только без флагов, Симоненко и псевдомарксистской фразеологии. Версия улучшенная и отредактированная. Улучшенная, потому что более честная. Бело-голубая буржуазия хотя бы не дурачит людей иллюзиями.

Самая левая фракция традиционной социал-демократии (троцкисты) пытались отнести КПУ и СПУ (в давние-давние времена) к «традиционным рабочим партиям». Именно это и было идейным оправданием энтризма группировок Верника в эти партии. Это давало надежду и иллюзию исторической перспективы, которой у украинских парламентских левых нет. Это так же было попыткой выдать желаемое за действительное. Примерно с тем же, если не большим основанием к «традиционным рабочим партиям» можно отнести «Батькивщину» или ПР. Почему нет? Они связаны с профсоюзным движением теснее, чем, например, КПУ.

Социал-демократическая (зачастую) риторика парламентских левых имела мало общего и с реальной низовой активностью «на местах». То есть отечественные левые были и эсдеками весьма и весьма «специфическими». Их «левая политика» являлась имитацией левой политики. То есть при всех «левацких» элементах в идеологии партии эти были еще дальше от социализма и революции чем какая-то СДПГ или британские лейбористы 2000х.

Местные «парламентские левые» в отличие от западных левоцентристов, которые пытаются опереться на низовую "grass roots" активность, еще в конце 90х взяли курс на подчинение инициатив или игнорирование не желавших идти под их начало. Конечно, всяко случается, и западные эсдеки становятся все ближе к украинским парламентским левым. То есть плевать они хотели на людей и уже плюют. Опыт премьерства Тони Блэра показывает истинное лицо «нового лейборизма». Он самый худший лейбористский премьер в истории и самый дорогой оратор (600 тысяч за выступление), который оставил партию в полной разрухе и подтолкнул ее к тому кризису, в котором она пребывает сегодня. Он сломал связку с профсоюзами, добился отказа от строительства социализма, втянул Британию в непопулярные войны, развязанные американскими консервативными политиками. Это что угодно, а не социал-демократия. Даже для социал-реформиста такое поведение позорно.

«Проект Верника»

Основная мысль Верника сводится к необходимости определенной формы взаимодействия партии и профсоюзов. Партия выступает политической крышей профсоюза, а объединение трудящихся является важнейшей экономической организацией, которая обеспечивает партии голоса и деньги. Левая партия, как бы, нанимается союзами для выполнения функций. Эта схема напоминает отношения отечественных политиков и Финансово-Промышленных Групп (ФПГ). Так же Верник указывает на схожесть подобного подхода с классическим для социал-демократии и «парламентского комдвижения» партнерстве между политической и экономической организацией трудящихся. Оставим это на его совести. Ведь это только часть правды. Как в притче про слепых и слона. Слепой считает, что слон похож на канат, труба, колонна, сук дерева, опахало или стену, но не видит всей картины. Цитата из статьи:

"Если у нас профсоюзы настойчиво ищут партийных спонсоров из числа правых олигархических партий, то в Германии, например, профсоюзы сами спонсируют социал-демократов и другие левые партии, равно как в Великобритании тред-юнионы традиционно финансово поддерживают лейбористов. Если же последние недостаточно эффективно отстаивают права трудящихся, будучи представленными во власти, профсоюзы им угрожают реальным прекращением финансирования." из статьи Профсоюзы и левые партии Украины: накануне часа Х

По большому счету, Верник предлагает создать социал-демократическую или скорее лейбористскую партию, но по одному признаку. Это будет не современная, а классическая социал-демократия 60-70 х, когда связка партия-профсоюзы еще работала. Сейчас все иначе. Говорить про уродство современных монопольных немецких и шведских профсоюзов как-то даже неудобно. Про зависимость лейбористов от профсоюзов может говорить человек мимо которого прошли дискуссии о «четвертом пункте» и правое перерождение Блера.

По утверждению известного социал-реформистского политолога и теоретика Бориса Кагарлицкого потенциал социал-демократии реализован и это стало концом подобной политики. Построение социального государства сделало эсдеков неактуальными. Им нечего предложить. Последним удачным проектом является партия Труда в Бразилии. Впрочем, в 2000х ее критикуют слева и местные интеллектуалы, и социальные активисты. Политическая сила Лулы не смогла изменить жизнь рабочего класса и неимущих. Он более увлечен модернизацией и продвижением товаров на внешние рынки, чем интересом собственного класса. То есть его политика буржуазна. Это делает его любимцем Кастро и Валлерстайна, но это очень далеко даже от тех идеалов, которые исповедовали основатели партии в далеком 1980.

Буржуазность тут проявляется, как реализация национального интереса. Это даже не буржуазный интерес рабочего класса. Получение большей части общественного пирога. Нет, это конструктивная политика в интересах правящего класса. Рабочий класс теоретически может выиграть от модернизации и промышленного роста. Только вот гарантировать это невозможно.

Зачем партия?

Идея статьи Верника сводится к тому, что рабочему классу нужны «хорошие законы». На таком хлипком фундаменте не строится даже самая дрянная буржуазная партия. Идея должна быть шире и глубже. Даже левые имитаторы коммунизма из КПУ это понимают.

«Зачем» не сводится к сфере трудового права. Потому что левая политика не является синонимом «трудового законодательства». Первые законы, ограничившие рабочий день были приняты консерваторами. Их интересовали кондиции призывников. Солдат не может быть худосочным и больным. Рабочие в начале 19 века имели здоровье каторжан. Работали и питались как арестанты. Советуем марксистам читать "Капитал". Там об этом написано подробно. Левая политика шире.

Часть левых считает, что все противоречия в обществе сводятся к классовому конфликту. Другая часть полагает, что не стоит смешивать все в одну большую кучу. Кроме прямого профсоюзного действия, парламентской политики существует так же борьба за гегемонию в интеллектуальном и культурном поле. Существуют экологические и гендерные проблемы. И это не «предвыборные фишки», а более чем серьезные теоретические и политические вопросы. В общем, возможно, «верниковцы» рассмотрят все эти вопросы на свой конференции 23 октября в Днепропетровске, но заявленный лидером «Захыста Праци» формат дискуссии к этому не очень располагает.

Верник легкомысленно упоминает в статье об исторических примерах альянсов профсоюзов с мафией, не отмежевываясь от такой неоднозначной практики. Что просто указывает на то как язык бежит впереди мысли. Респектабельный буржуазный «рабочий политик» должен быть как жена Цезаря вне подозрений. И он еще толком не стартовав в "большую политику" показывает для себя приемлемость коррупции.

Верник может побороться за место в Киевсовете. Олег, сформировавшийся профессиональный буржуазный политик рабочего класса, понимающий правила игры в современной Украине. Но он вряд ли потянет на роль общенационального лидера даже третьего эшелона, если не научится следить за лексикой (фильтровать базар). Да и концепция партии у него в стиле социал-демократического ретро, которое в мире уже и не встречается.

Остальные желающие поиграть в буржуазный парламентаризм еще маргинальнее. На что они надеются? На вызов духа Карла Маркса? Для материалиста полагаться на чудо несколько… необычно.

Продолжение следует.

«Права человека» или конкретный интерес?

«Права человека» занимают одно из центральных мест в сознании современного человека. Лишь благодаря ним, говорят, мы живем, работаем, учимся, путешествуем и т.д. Вся наша деятельность возможна только потому, что мы имеем на нее легальные свободы, законные основания. Именно поэтому мы должны бороться и защищать такие дорогие нам «права».


Многиеиз тех, кто пытается сделать этот мир лучше и этичнее, обращаются к вышеприведенной логике. Они активно участвуют в общественной жизни, тратят массу ресурсов и сил на расширение и поддержание прав человека. Но прежде чем включиться в общественную жизнь, не стоит ли перепроверить путь? Не стоит ли поставить данную нам концепцию «прав человека» под сомнение?

Дело в том, что, несмотря на популярность рассматриваемой концепции, существуют довольно большие проблемы с определением собственно «прав человека».
В правовой теории существует два доминирующих подхода к правопониманию: позитивистская концепция права и естественноправовая. Первая сейчас является доминирующей у правовиков, а вторая интересна, в первую очередь, как исторический феномен. Теоретический спор между ними не утихает и до сегодняшнего дня, но, в действительности, они скорее имеют больше общего, чем различного, а их возникновение, генезис и нынешнее существование, так или иначе, взаимосвязаны.

Начнем по порядку.

Естественные права

Концепция природного права, как принято считать, берет свое начало еще с античности. О естественном праве говорили Гомер, Гесиод, Пифагор, Платон, Аристотель и т.д. Особое развитие идея естественного права получила у стоиков, полагавших, что естественное право – это продукт божественного разума, пронизывающего вселенную. Как выражение божественного разума естественное право постигается разумом человека и является неизменным и обязательным для всех людей.

Но интересный для нашего анализа этап развития естественного права берет свое начало в средневековье. Так, средневековые теологи перенимают и это наследие античности, используя его в своих целях. Нужно было развить и закрепить ограничение власти монарха, подчинить его Богу, а следовательно, и неким законам, которые не может нарушать монарх.

В современном нам виде естественноправовая концепция возникает во время Просвещения. Теперь „Бог” заменяется на не менее трансцендентную „природу”, а концепция служит на руку новым тенденциям в политике и идеологии. Так, идея используется для ограничения власти монарха в пользу частной собственности и буржуазии.

Смесь свойственного тому времени гуманизма и новых политических и экономических тенденций обусловили возникновение концепции „естественных прав человека”. Набирала популярности идея о том, что каждый человек от рождения имеет некие права. Эти права принадлежат индивиду в силу самой его природы, а значит, никакая власть не может их ограничить или отменить.

Интересно, что список прав варьировался в зависимости от автора. "Множество людей, - пишет Й. Бентам, - беспрестанно говорят о "законе природы", или естественном законе, и затем сообщают вам свои мнения о том, что хорошо и что плохо, и вы должны разуметь, что эти мнения суть именно главы и отделы закона природы". Каждый теоретик имел свое виденье прав человека и в зависимости от своих предпочтений формулировал перечень неотуждаемых свобод. Это приводило к ситуации, когда окончательную кодификацию прав человека производит все тоже государство. Именно оно в конечном итоге определяет, какими правами в конечном итоге стоит наделить „гражданина”.

Подобный итог является противоречием в самой теории естественного права. Первоначальная предпосылка оного гласит, что есть те права, существование которых не зависит от воли власти, но в то же время именно власть устаканивает перечень этих „природных” прав. Во всех остальных случаях мы столкнемся с проблемой субьективности прав человека. Другими словами, если государство не определяет список „природных” прав человека, каждый отдельный индивид может определять сам, относится ли, например, право на жизнь к природным правам или нет. Никакого действенного правопорядка существовать в такой ситуации не может.

Рассматривая теорию „природного права”, мы сталкиваемся с еще одним противоречием. Среди свобод, которые гарантируются природой принято называть „право на собственность”. Во всяком случае, оно закрепляется Декларацией прав человека и гражданина, которая стала своеобразной кодификацией „природных прав”.

Дело в том, что право на собственность не может быть природным ни под каким соусом. Ни природа как таковая не знает подобных отношений, ни первоначальные формы общества. Если же рассматривать „природность” как естественно сложившиеся обстоятельства, то становится непонятным, зачем нужна правовая защита и так общественно необходимым отношениям.

Следует также отметить, что устанавливая группу этических императивов, естественное право сталкивается с проблемой их несовместимости. „Неотделимое право” на собственность одного человека может не кореллироваться с правом на жизнь другого человека и др. Например, бурная деятельность ТНК в Китае стала причиной загрязнения окружающей среды. Как следствие – огромное число раковых заболеваний среди населения некоторых провинций.

Позитивистское понимание «прав человека»

Как мы уже показали, естественноправовая концепция использовалась для ограничения власти. Некие базовые интересы индивида или группы лиц выносились за рамки компетенции государства. Так поступала церковь в средневековье и буржуазия во время буржуазных революций. Но после победы над феодализмом, новая правящая элита поспешила попрощаться со своей бывшей союзницей. Так, естественноправовая традиция отступает на второй план, уступая первенство юридическому позитивизму.

Позитивисты от права говорят, что права человека – это те свободы, которое нам дает и гарантирует государство. Не больше. Нет никаких отсылок к неопределенной природе или Богу. Все намного логичнее и проще. Проблема в другом: позитивизм глубоко антигуманен по своей сути.

Дело в том, что если за вами не будет признаваться свобода передвижения или государство не будет признавать ценность вашей жизни, для позитивиста соответственно и вашего «права» на свободное передвижение или права на жизнь также существовать не будет.

Ярким историческим примером является ситуация в нацистской Германии, когда многие ограничения для евреев закреплялись вполне легальным путем. Например, законным путем ограничивалось право на передвижение, на собственность и даже на жизнь. Это стало ярким свидетельством враждебности позитивистской концепции человеку как таковому.

В этом смысле нет ничего удивительного в том, что позитивизм четко проводит грань между правом и этикой/справедливостью. Правовая норма может быть тысячу раз аморальной с точки зрения общества или конкретного человека, но вы обязаны подчиниться. Такова воля государства. Для тех же, кто считает этические начала более важными для общества, есть «государственное принуждение». Как указывают авторы статьи «Ясная неясность юридического позитивизма», «Человек "должен" следовать нормам поведения под угрозой наказания, и это "должное" морально-этически индифферентно.»

Или, другими словами, юридический позитивизм делает ставку на норму права (закон) и его цель - "...обоснование права формально обоснованных правил, обязательность которых не зависит от их содержания" (MacCoubrey H. The development of naturalist legal theory. London, 1987. P. IX)

Ганс Кельзен по этому поводу говорил: «Некоторый правопорядок может считаться несправедливым с точки зрения определенной нормы справедливости. Однако тот факт, что содержание действенного принудительного порядка может быть расценено как несправедливое, еще вовсе не основание для того, чтобы не признавать этот принудительный порядок правопорядком».

Он считал, что если принудительный порядок банды в пределах определенной территории оказывается действенным настолько, что действительность всякого другого принудительного порядка исключается, то его можно считать правопорядком, а созданное им сообщество — государством. Очарованные этой откровенность Ганса Кельзена, мы лишь добавим, что не видим принципиальной разницы между бандой и государством

Подводя итоги

1. Если мы отталкиваемся от естественноправовой концепции, права человека - это нечто трансцендентное, данное Богом или Природой, нечто неописуемое. Их нельзя познать и описать, так как они глубоко метафизичны, т.е. находятся вне реального мира. Другими словами, их попросту не существует. Это не больше, чем устарелая и противоречивая модификация теологических концепций просвещением, теория, которая стала удобна буржуазным революциям, заменившим трансцендентного Бога на трансцендентные Нацию, Государство, Разум и Право.

2. Если же отталкиваться от юридического позитивизма, стоит признать, что права человека существуют. Но в таком понимании они должны быть лишены позитивной коннотации, которой обладают в доминирующем дискурсе. В этом случае мы должны понимать, что права человека – это не больее чем ничем не гарантированные подачки государства, брошенные в наше корыто отнють не из альтруистических соображений.

Концепция прав человека легитимизирует нынешний строй. Государство дает нам минимум свобод, чтобы узаконить себя как монополию власти. Эта ситуация подобна эксплуатации на производстве. Собственник сначала отнимает у рабочих результаты их работы, потом вознаграждая их лишь малой частью произведенного. Находятся те, кто благодарен и за такой грабеж.*

Как в мясной промышленности вынуждены давать минимальный корм и пространство для развития скота, предназначенного для прибыли и убоя, так и государство вынуждено предоставить нам минимум свобод для воспроизведения самого себя. Но наша воля, этика, желания не принимаются к сведенью, как и не принимается к сведенью воля скота на ферме. Ни мы, ни они не определяют общие правила. Разница лишь в одном: они предназначены для убоя, мы – для эксплуатации.

Права человека – это ложная система координат. Пытаясь отстоять «гарантированные государством свободы», мы лишь действуем в заданых рамках. Подобно тому, как экономическая эксплуатация присуща капитализму, ограничение свобод человека присуще государству как таковому.

Дело состоит не в том, чтобы отстаивать некие права человека, а в том, чтобы бороться за свой интерес. Частным случаем последнего являются свободы, которые могут быть расширены при должном соотношении сил угнетенных и угнетателей. Впрочем, конечный интерес каждого лежит в гармонии интересов всех, обществе взаимопомощи, где не будет существовать нужды в праве. Отстаивая свободы сегодня, мы должны помнить, что их реальное и максимальное широкое удовлетворение осуществимо только в обществе без принуждения и эксплуатации человека человеком.
____________________________________________________________________________________
* Как видим, экономическая эксплуатация схожа с политической.

по теме:

Теория государства и права: Люди нуждаются в государстве, поскольку оно им служит!

Мішель Онфре. Постанархізм, розтлумачений моїй бабусі

Этика и общественное переустройство

Диктатура права – абсурд иррационального

Плоха сама представительская демократия

Власть угрожает шахтерам «реформой»

Угольная отрасль Украины отличается изношенностью производственных мощностей и высокой аварийностью. Она убыточна и сильно зависит от дотаций. Правда денег из бюджета едва хватает на покрытие текущих расходов. Строители «Новой страны» подходят к вопросу радикально. Оставшиеся 40% госсобственности углепрома запланировано передать в частные руки. Это приведет к появлению целой армии "лишних людей"

Изношенность шахт и растущая зависимость металлургии от импорта

Капиталистические реалии поставили отрасль в весьма невыгодное положение. Оставшиеся на балансе государства предприятия в жутком состоянии, - оборудование не меняется, что приводит к падению выработки иповышенной аварийности.

На украинских шахтах происходит до полутора десятков аварий в год. В большинстве случаев причинами катастроф являются обрушение породы или внезапный выброс метана. Только в этом году было 4 крупные аварии. Пятеро рабочих погибло, а десятки травмировано. Ахиллесовой пятой отечественной экономики является добыча коксующегося угля. Основной производитель – шахта им. Засядько – работает в полсилы из-за аномальной аварийности. С 1999 года в ее лавах погибло около 300 шахтеров.

Данные статистики свидетельствует о растущем спросе именно на коксующиеся угли. Украинские металлурги, по оценкам ПХО «Металлургпром», в 2010 году могут увеличить выпуск чугуна на 27,2%, стали - на 28,4%, проката - на 30%. Соответственно, потребление коксующегося угля и кокса может возрасти на 25-30%.

Тотальная нехватка инвестиций (аварийность, сокращение производства) приводит и к нехватке угля в Украине. Невозможность увеличить добычу угля в Украине объясняется ограниченными мощностями существующих шахт и неэффективностью государственных шахт.

Украинские производители кокса зависят от поставок зарубежного угля. Поскольку импортный уголь обычно дороже добываемого в Украине (плюс расходы на транспортировку), цены на эту продукцию останутся на высоком уровне, Цены на уголь марки «К» и «Г» с начала года увеличились 1,5 – 2 раза. Более высокая стоимость сырья означает низкую прибыль для производителей кокса.

Избирательные инвестиции

В таком состоянии из отрасли выжать больше нечего и правительство наконец-то решило привлечь инвестиционный ресурс. Но вместо того, чтобы направить внутренние средства на модернизацию шахтной добычи за помощью обратились к… КНР. Министерство угольной промышленности Украины и Государственный банк развития КНР подписали соглашение о финансовом сотрудничестве.

В соответствии с соглашением Минуглепром предоставил для рассмотрения китайской стороне 7 инвестпроектов по реконструкции, техническому переоснащению и модернизации угледобывающих госпредприятий. Общая стоимость предложенных для финансирования проектов составляет $1,03 млрд. При этом уже в этом году в качестве пилотного проекта запланировано техническое переоснащение шахт «Новопавловская», «Шахтерская-Глубокая» и им. Д. Ф. Мельникова (Луганская область) на общую сумму $120 млн.


На первый взгляд, кажется, что правительство делает полезные вещи. Ведь лучше добывать свой уголь, чем покупать чужой. Но нет. Привлекаемые инвестиции должны сотворить нечто более чем просто обновить устаревшее оборудование. Переоснащенные шахты должны продемонстрировать повышение дальнейшей «инвестиционной привлекательности». Попросту говоря, идет подготовка к крупномасштабным продажам.

Тотальная приватизация

В законопроекте «Об особенностях приватизации угольных предприятий» оговариваются правила и условия проведения приватизации. Критерием является пресловутая инвестиционная привлекательность. Им же определяются налоговые социальные льготы при приватизации и другие детали.


По замыслу министерства, имеющиеся шахты будут разделены на три категории. Предприятия первых двух выставят на продажу, остальные предлагается закрыть. Всего Минуглепром планирует распределить по группам 112 шахт. Распределение по группам должно завершиться до 7 ноября. После этого шахты первой и второй групп начнут готовить к приватизации, а третьей – к закрытию.

Для повышения капитализации приватизируемых шахт Министерство собирается провести их переоснащение за счет финансового лизинга, кредитов и договоров государственно-частного партнерства. Вроде тех соглашений, о которых договорились с китайской стороной. Закрывать будут те предприятия, которые не будут модернизированы, то есть, не интересны для частного капитала.

Изменения приведут к ряду негативных последствий. Во-первых, будет дорожать уголь. А в контексте дорогого природного газа украинцам можно было надеяться только на дешевый уголь. Но если сейчас цена на уголь из госшахт регулируется государством, то потом этот рычаг использовать больше не удастся. Владелец будет устанавливать исключительно рыночную цену, а в случае с шахтами, которые перейдут в руки государства КНР, уголь вообще будет (что не исключено) вывозиться на потребности экономики дальневосточного дракона.

Во-вторых, могут отказаться от услуг украинских шахтеров. Не исключено, что китайский менеджмент привлечет рабочую силу из самой Поднебесной, как это, например, планируется сделать с достройкой ряда мостов в Киеве. Для страны, где пара рабочих рук стоит дешевле миски риса - это не проблема.

В общем, мы можем наблюдать очередной пример правительственного фарса. Красивые слова о "реформах" должны отвлечь людей от сути происходящего. А именно уничтожения отрасли (массовое закрытие предприятий) и окончательное отчуждение граждан Украины от недр своей страны.
Что делать с людьми, которые работают на шахтах подлежащих закрытию? Вопрос, конечно, риторический. На словах их (наверно) будут "переквалифицировать". На деле эти люди пополнят армию безработных, нищих и обездоленных.

Препарування Резолюції Симпозіуму «Морально-етичні аспекти штучного переривання вагітності»

IV Національний конгрес з біоетики, зорганізований керівництвом Національної Академії Наук України, Академією Медичних Наук України та Міністерства охорони здоров'я України, дав на виході дуже цікавий документ, що зветься Резолюцією . Сам текст містить у собі усі сорти лицемірства, безглуздя та просто відвертої брехні.

Якщо патрони та головні дійові особи цього симпозіуму - академіки Б.Є. Патон і О.Ф. Возіанов, міністр З.Н. Митник та голова НЕК України з питань захисту суспільної морали В.В. Костицький - дійсно занепокоєні проблемами накшталт того, від якого моменту душу слід вважати душею, то вони, напевно, просто збіговисько скажених метафізиків. Нас хоче виправити кишенькова банда демагогів, якій з якогось дива дали змогу побавитися своїм впливом, а за одно і виконати важливе доручення. Яке саме, простежимо у ході препарації тексту.

"...на сьогодні Україна – одна з тих країн, де широко поширена практика штучного переривання вагітності (аборти, вакуум-регуляція менструального циклу). Це глибоко суперечить багатовіковим традиціям українського народу, що ґрунтувалися на релігійному світогляді, глибокій повазі до людського життя, шануванні сім'ї та жінки саме як матері та носія життя, дбайливому ставленні до дитини."

Багатовікові традиції та релігійний світогляд народу це сторінка в історії, галерея у музеї, і апелювати до них у спробі вирішення суто громадских питань - річ така само безглузда, як і ставити в один ряд переривання вагітності із неповагу до людського життя або недбайливому ставленню до дитини.

Консерватори, мабудь, не тупі люди, і усвідомлюють, що ембріон ще не дитина, і вагітність переривають не з великого щастя. Справжня стурбованість вершків "моральністної громадскості" простежується далі:

"...в Україні у 2009 році було зроблено більш ніж 180 тисяч абортів, а за усі роки незалежності – біля 8 млн. абортів (згідно неофіційних даних – біля 30 млн.). З огляду на це Україна має невиправдано високий рівень застосування практики штучного переривання вагітності, що є окремою проблемою в умовах демографічної кризи в Україні."

Вочевидь їх сер'йозно турбує скорочення населення, здатного служити в армії, підкорятися в учбових закладах, кропітливо та безропітно працювати на фабриках, якщо вони мають нахабність замахуватись на невідчужуване право жінки самостійно розпоряджатись своїм тілом, та ще й вдаються до такої кепської підміни понять:

"Людське життя є незаперечною цінністю не тільки для самої людини, а й для держави, яку будує людина. Згідно статті 3 та 27 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, кожна людина має невід'ємне право на життя."

Демагогія, що намагається прирівняти ембріон до народженої людини, вочевидь, має на меті ухвалення відповідного закону. В принципі, керуючись подібною хибністю, онанізм слід було б прирівняти до депортації цілої етнічної групи.

"Штучне переривання вагітності – це один із найбільш значних чинників розладу здоров'я жінки: безпліддя, невиношування вагітності, запальні хвороби статевих органів, порушення менструального циклу, а також серйозних порушень психічного здоров’я. Штучне переривання вагітності і пов'язані з ним ускладнення призводять майже до кожної десятої втрати у показнику смертності, пов'язаної з вагітністю та пологами."

Як же ми не розуміємо, вони просто турбуються про жіноче здоров'я! А ще мають на меті карати тих, хто сам собі його, на їхню ж думку, руйнує. Той самий фарс, як і з порнографією: вона, мовляв, погана тим, що призводить до залежності.

На думку консерваторів, замість того щоб шукати причини відчуження, слід змусити людей робити вигляд, ніби немає ніяких проблем із сімейним життям, працевлаштуванням та матеріальною базою для виховання дітей. Через якихось 18 років це дасть непоганий приріст в збройні сили та некваліфіковану робочу силу, і чхати вони хотіли на кричуще неналежні умови життя та виховання нового покоління.

"Згідно з прогнозом демографічного розвитку України на період до 2050 року, розробленого фахівцями Інституту демографії та соціальних досліджень НАН, очікується, що до цієї дати населення України може скоротитися з 45,8 млн. до 36 млн. осіб."

Демографічну кризу можно вирішити шляхом "відкриття кордонів" - зеленим світлом для міграції.
Проте такий метод має деякі складності: приїжджі "робочі руки" зовсім не зацікавлені у місцевій культурі, разом з її способами примусу, контролю та відправлення влади. Капіталу потрібна стабільна генерація однорідних і слухняних людей зі спільними жахами та радощами, дисципліновані та відмуштровані робітники.

Це єдине розумне пояснення такого безглуздя, як довгострокове демографічне планування на закаті існуючого способу виробництва.

"Політика, що склалась в системі охорони здоров'я зі спрощенням процедури прийняття рішення про проведення такого втручання без акценту на його моральний компонент сприяє лояльному ставленню наших громадян до практики штучного переривання вагітності."

Ці люди вважають, ніби спрощена процедура аборту підбурює людей чинити його. Якась вульгаризована варіація на тему "буття визначає свідомість".

А тут взагалі цілий потік незіставних речей:

"Ранній початок статевого життя серед підлітків, як результат негативного впливу поширення порнографії..."

А насильство це результат негативного впливу поширення кіно у жанрі "екшн". Шановні консерватори гублять причини та наслідки: підлітки починають статеве життя, тому що до нього дозрівають. Це природньо, і, на щастя, не згубно.

"...пропаганди сексуальної розпусти, рекламування шкідливих звичок"

Такі речі скоріше можуть призвести до розчарування у продукованих цінностях, аніж до вагітності, проте логіка наших героїв незламна: якщо вільно кохатися та приймати речовини, то буде аборт!

"...недостатня поінформованість населення щодо методів та наслідків застосування контрацепції."

Здається, це єдина адекватна і дійсно цінна порада у всьому документі.

"Недостатня спрямованість виховання молоді на здоровий спосіб життя"

Яке ще здорове життя можливе у суспільстві, що прирікає своїх членів до постійної муштри, перенапруги і стресу?

Далі невідомо для чого притягнутий загальновідомий факт, з якого навіть не робиться ніякого висновку. Мабудь, забули.

"Слід зазначити, що сучасні досягнення науковців та лікарів свідчать про те, що з моменту зачаття створюється організм людини з власним абсолютно індивідуальним генетичним кодом, набором хромосом, транскрипцією ДНК та синтезом білків."

А далі починається справжня феєрія:

"пропагувати зміцнення сім'ї, подружню вірність та дошлюбну стриманість, надавати об'єктивну інформацію про сутність штучного переривання вагітності та його негативні наслідки."

Зауважте - вільні прояви сексуальності та позашлюбне статеве життя, спокуса, прямо ототожнюється із небажаною вагітністю - гріхом, розплатою. Зв'язка "бажання - покарання" характерна для всіх ієрахічних та експлуатаційних систем, а сексуально-пригнічені люди - легка здобич для соціально-політичних маніпуляцій. Проте це вже посилання на класиків психоаналізу.
Очевидно моралісти просто хочуть підвести

"Сприяти діяльності Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі щодо контролю за організаціями та ЗМІ, які пропагують позитивне сприйняття сексуальної розбещеності."

Вам ще не смішно? Керувати симпозіумом та агітувати діяльність своєї контори це просто вже просто некрасиво.

"Впровадити доповнення до частини першої статті 27 Конституції України, після якої вона звучатиме так: «Кожна особа має невід’ємне право на життя від моменту зачаття і до природної смерті»."

Одне цікаво - хто і як засвідчуватиме момент зачаття?

"Переглянути перший абзац частини шостої статті 281 «Право на життя» Цивільного кодексу України з метою усунення підґрунтя для операцій зі штучного переривання вагітності."

Ми дійшли до головного пункту резолюції. У цьому місці інквізитори від моралі відкрито заявляють, що хочуть заборони абортів та кримінального переслідування за їх вчинення.

"Дбаючи про фізичне та духовне здоров'я жінки та родини, усвідомлюючи спільну відповідальність за збереження кожного людського життя, ми декларуємо, що докладемо усіх зусиль..."

Поки вони докладатимуть зусилля до духовного здоров'я абстрактної "жінки", конкретна, жива жінка страждатиме цілком фізично і реально від неможливості народити й вижити/власноруч виховати/прогодувати новонароджену дитину. Цілком очікувано, що вона відмовиться від батьківських прав, і гола держава отримає у свою опіку іще одну загублену долю.

Експлуататори розв'язують зграйці фанатичних клоунів руки. Не заради втіхи, а для досягнення конкретної мети, що полягає у спробі насаджування консервативного мислення, позбавлення жінки права вільно розпоряджатися своїм тілом і вирощенні нового покоління одурених людей.

Дуже кмітлива, хитра і дійсно підступна спроба. Особисто я не вірю, що на фоні існуючого декадансу це дасть хоча б якийсь відчутний ефект. Суспільна надбудова поступово розкладається, і подібні її дії - найкращий цьому приклад.

Блог автора

По теме:

Заява «Вільної спілки» про так званий «конгрес з біоетики»


http://livasprava.info/content/view/2386/1/

НЕБЕЗПЕКА ПЛАТНИХ ПОСЛУГ У ВИШАХ!!!

Студенти! Вас вкотре пробують пограбувати. Можливо, вам уже відомо про те, що з вересня у ваших університетах дозволено вводити нові платні послуги. Це ще один крок, до перетворення освіти на бізнес. Тепер отримання знань вже не буде правом для кожного — фактично, освіта стає привілеєм для багатих.

Ми всі розуміємо відверту антистудентську суть даного рішення. Однак, слід чітко усвідомлювати, що постанова уряду є грубим порушенням законівта наших з вами прав. Тому “Пряма дія” пропонує вашій увазі аналіз постанови, зроблений нашими товаришами із “Фундації регіональних ініціатив”.

Це має знати кожен!

27 серпня під час свого розширеного засідання Уряд прийняв постанову № 796 “Про затвердження переліку платних послуг, що можуть надаватися державними та комунальними навчальними закладами”, розроблену Міністерством освіти і науки та Міністерством економіки। "Це сприятиме залученню додаткових коштів і збільшенню дохідної частини бюджетів навчальних закладів," - стверджують у Департаменті інформації та масових комунікацій Секретаріату Кабінету Міністрів. Проте даний документ суперечить як чинному законодавству, так і загрожує впровадженням численних незаконних грошових стягнень зі студентів. Що ж чекає нас в новому навчальному році?

ДАЛІ


http://livasprava.info/content/view/2379/1/

вторник, 21 сентября 2010 г.

Шиитман: "Гайдамака Юрий Макаров"

Все лучшие люди страны собираются в одном месте.

Объясню в чём красота ситуации, чтобы поняли все.

«Остання Баррікада» – это нацдемы, дико патриотичные, но как бы прогрессивные, они за искусство, культуру, либертинаж, евреев и геев и против цензуры. Даже майки соответствующие у них есть.

До последнего времени они проводили фестиваль «День независимости с Махно» (который называли анархистским, на самом деле продвигая в его рамках свой мелкобуржуазный национализм). Теперь, потеряв былых спонсоров, организаторы решили перейти к более кондовому патриотизму, новый фестиваль будет называться «Гайдамаки». Очень одобряю ребрендинг, кстати, патриотам – патриотово, а вот махновщина – это наше. Про своё отношение к этой конторе я уже писал, не буду повторяться.

Так вот, переходим к слатенькому.

В рамках фестиваля будет проходить встреча с читателями национал-патриотического боевого листка «Український тиждень ». Бывший главред которого (он и будет встречаться с читателями) запомнился мне следующими словами:

"…нашу Комісію з моралі так уже зацькували, що я готовий іти від зворотнього: чого прагнуть ті, хто вимагає комісію розігнати, а закон скасувати? Звісно, свободи. Що таке свобода? Нібито абсолютна цінність, яка не потребує обґрунтування. Але ж випробовувати її на міцність як категорію можна? Свобода – кістяк суспільства й особистості. Та якщо суспільство й особистість упродовж поколінь замість власного каркаса мали зовнішній скелет, як у молюска, у вигляді ЦК, партбюро, Головліту, Великого Брата абощо? Як поводитиметься істота, яку позбавили її мушлі? Правильно, як молюск без мушлі. Якщо не апелювати до принципу, а розглядати ситуацію функціонально: чи потрібні суспільству, що позбулося зовнішніх регуляторів, якісь протези, якийсь сурогат кістяка, доки не проросте власний?"

Ставя риторические вопросы и имитируя рефлексию, Макаров подводит читателя к мысли о том, что свободе нужен костяк, скелет. Вертикаль. Не побоюсь этого слова, Стержень. Прямо заявить, что истинная свобода – это тоталитаризм и цензура, Макаров не может, для этого он слишком слаб духом. Для того, чтобы убедительно делать подобные оруэлловские заявления нужно быть Дугиным, или по меньшей мере Корчинским.

Но основной месседж в этом тексте обозначен вполне чётко: цензура – меньшее зло, способное уберечь нас от полного хаоса и торжества вседозволенности. Обычная гнилая консервативная поебень, в принципе, ничего из ряда вон выходящего.

Теперь вдумайтесь. За «Гайдамаками», во многом, стоят те же самые люди, что и «Митці проти цензури». Не так давно лидер ОстБара Олесь Доний скорбел по поводу смерти Ульяненко, которого довела до смерти НЭК (два микроинсульта в ходе суда). Теперь он приглашает на свою тусовочку человека, в явной форме выражавшего свою солидарность с бенюками. Хотя что там бенюки с маленькой буквы, когда свободолюбивый депутат не так давно приглашал на свой карнавал Бенюка с большой .

Отношение к НЭК и её аналогам, как, например, позиция по вопросу датских карикатур и Ерофеева с Самодуровым или отношение к неверным ментам – это маркеры рукоподаваемости. Человек может разделять либеральные или патриотические предрассудки, искренне любить национальные флаги и верить конституции, может исповедовать любую религию и оставаться при этом человеком, часто даже весьма хорошим человеком.

Но поддержка цензоров или палачей безвозвратно превращает homo sapiens в лобковый грибок.

блог автора
по теме:
http://livasprava.info/content/view/2314/1/

Цензура — это *****. Перфоманс Александра Володарского и Артёма Лоскутова

26.08.2010 перед зданием административного апелляционного суда состоялся митинг против отнятия частот вещания у телеканалов ТВІ и Пятый Канал. Пикет решили поддержать акционисты Александр Володарский и специально прилетевший из Новосибирска Артём Лоскутов. Оба художника в разное время выступали в качестве жертв цензуры: и против Володарского, и против Лоскутова фабриковались уголовные дела, оба были вынуждены сидеть в СИЗО.

Целиком поддерживая требования журналистов, акционисты решили рассмотреть вопрос цензуры несколько шире: не ограничиваясь телевидением. Цензура в Украине, как и в Российской Федерации существовала практически всегда, она никуда не делась ещё с советских времён, только лишь периодически изменяла свою форму, сохраняя суть.

Сам перфоманс можно считать отчасти самопародией, отчасти ироничным цитированием радикальных художников 60-х: прямо под здание суда художники принесли целофановый пакет с фекалиями, и, надев резиновые перчатки, написали на листах бумаги лозунг «цензура - это говно».

Вот как объясняет этот лозунг в своём блоге Александр Володарский:

«...необходимо разъяснить центральный лозунг акции «Цензура – это говно». Дело в том, что постсоветское общество неверно воспринимает такое понятие как «цензура». Люди искренне уверены, что она должна существовать в явной форме и это является неотъемлемой составной частью государства. В принципе, так и есть, любая власть подразумевает насилие, причём насилие не только физическое, но и информационное, в разных странах оно проявляется по-разному, цензура есть и на либеральном Западе и в Северной Корее. Но она по-разному упакована. Фекалии могут спокойно лежать в биотуалете, и иметь нейтральный вид и запах, а могут лежать на вашем обеденном столе, пачкая столовые приборы. Любой человек должен стремиться уменьшить количество говна в своей жизни, просто из чувства брезгливости.»

Помимо самого перфоманса художники распространили листовку со своими лозунгами. На одной стороне листовки были написаны тексты «Цензура — это обман», «Цензура — это страх», «Цензура — это стыд», «Цензура — это насилие» и т.д. и даны ссылки на сайты shiitman.net (блог Володарского) и kissmybabushka.com (блог арт-группы Бабушка после похорон в которую входит Лоскутов).

На обратной стороне все буквы в тексте были заменены на звёздочки, и были даны ссылки на сайты moral.gov.ua и sbu.gov.ua.

Источник

http://community.livejournal.com/ua_indymedia/562463.html#cutid1

Цензура – это говно. Пикет перед апелляционным административным судом
(отчет организаторов акции)

Сегодня перед зданием киевского апелляционного административного суда состоялось выступление арт-групп РПЦ («Русские против цензуры»), УПЦ («Українці проти цензури») и КПЦ («Котики против цензуры»), а также радикальных объединений ППХ («Пацаны против хуйни») и объединения ГПВ («Говно против всего!»). При участии новосибирского художника и узника совести Артёма Лоскутова и восходящих звёзд луганской краст-сцены, команды Disheil.

Подробности, а также фотографии будут несколько позже.

Акция проходила под простым и ёмким лозунгом «Цензура – это говно!».

Пока что покажем вам нашу листовку. Мы умышленно не стали привязывать её к сиюминутным политическим реалиям (сейчас украинским телеканалам ТВІ и «5 канал» грозит судьба НТВ и ТВ6, по этому поводу под админ. судом и собирались люди, а также члены политических партий и творческих объединений). Но частоты вещания приходят и уходят, а проблема цензуры остаётся.
Текст листовки:



Цензура – это обман
Любая попытка ограничить свободу распространения информации неизбежно влечёт за собой поток лжи. Эта ложь может скрываться под маской “закона”, “бизнеса” или “морали”, но она всё равно остаётся ложью.
Цензура – это оскорбление
Когда чиновник решает за вас что вам можно писать или читать, какие книги или фильмы можно хранить дома, какая информация полезна, а какая вредна - он оскорбляет не только логику и здравый смысл, он оскорбляет вас лично. Цензура лишает вас свободы выбора. Это оскорбительно.
Цензура – это насилие.
Цензура не может существовать без поддержки репрессивного аппарата, цензор – первый друг полицейского и жандарма, и наоборот. Силовые органы и цензоры кровно заинтересованы друг в друге, первые калечат тело, вторые – разум, и те, и другие покрывают друг друга..
Цензура – это страх
В современной Украине практически отсутствует законодательная база для цензуры, даже пресловутый “Закон о защите общественной морали” не был бы так ужасен, если бы не находились люди, согласные подчиниться его абсурдным требованиям. Ограничение свободы слова происходит потому, что люди боятся даже неозвученной угрозы и совершенно теряют чувство собственного достоинства перед угрозой, высказанной вслух.
Цензура – это стыд
Дрожать от страха и безропотно терпеть насилие, ложь и оскорбления – стыдно. Очень стыдно.
Цензура – это цензура
Цензура может рядиться в любые одежды, но мы должны смотреть на суть. Если нам затыкают рот, если нам закрывают уши и глаза – мы имеем дело с цензурой.
Цензура – это говно
Цензура должна вызывать отвращение у каждого здорово человека, это нечто стыдное, грязное, подлежащее немедленному уничтожению. Все кто думают иначе — говноеды.
http://shiitman.net
http://kissmybabushka.com

Источник
http://shiitman.net/wp-content/uploads/2010/08/DSCF4020.jpg

http://livasprava.info/content/view/2301/1/

Рух «Нові ліві» з точки зору політико-правового аналізу

Рецензія на книгу Романа Токарчика «Нові ліві. Родовід – рухи – ідеологія – рецепція»
Той політико-правовий устрій, який сформувався впродовж останніх 19 років незалежності України, можна охарактеризувати як кримінально-олігархічний, або навіть просто бандитський капіталізм. Причому в рамках цього устрою українське право як регулятор соціальних відносин відіграє роль політичного знаряддя за допомогою якого кримінально-олігархічний панівний клас (кримінальна плутократія) втілює свою волю і намагається надати цьому устрою видимість демократії. На превеликий жаль, останні п’ять років, що минули після помаранчевої революції, були не боротьбою за ліберальну чи соціальну демократію, або за утвердження «верховенства права», а скоріше боротьбою між утопічним агресивним націоналізмом, з одного боку, та «реальним бандитизмом» - з іншого, в результаті якої перемогла модель бандитського капіталізму. На цьому тлі перед молодим поколінням громадян України дедалі гостріше постає дилема: адаптуватися до вищезгаданого устрою, відмовишсь від спроб його зміни, або шукати альтернативні шляхи, які могли б стати основою соціального визволення українського народу. З огляду на це перед такою галуззю правознавства, як історія політико-правових вчень, стоїть завдання адекватного представлення різноманітних ідеологічних рухів і напрямів, на підставі яких можна було б виробити конкретні рецепти подолання політико-правової системи бандитського капіталізму в Україні, яка невпинно веде до деградації українського народу.

Розмірковуючи над тим, що саме могла б запропонувати історія політико-правових вчень молодим політичним активістам, що вибрали не шлях конформізму, а шлях нелегкої і небезпечної боротьби за визволення народу, не можна обійти увагою глибоку за змістом і блискучу за формою викладення книгу польського професора Романа Токарчика (Roman Tokarczyk) «Нові Ліві» (“Nowa Lewica. Rodowod – Ruchy – Ideologia – Recepcja”, Krakow: Avalon, 2010), яку присвячено науковому аналізу особливостям теорії і практики руху «Нові ліві». Одразу ж зазначимо, що професор Токарчик є знаним спеціалістом в сфері історії політико-правових вчень і політичних ідеологій, книги якого давно вважаються класикою польської науки права. Ідея написання праці «Нові ліві», як зазначив сам автор, виникла під час перебування професора Токарчика у науковому відрядженні в американському університеті Берклі в 70-роках минулого століття, під час якого він мав змогу безпосередньо спостерігати діяльність і соціальні експерименти представників руху «Нові ліві» саме у той період американської історії, коли американська молодь намагалася змінити реалії імперіалістичної моделі американського капіталізму та «корпоративної держави».

Безперечною заслугою автора цієї книги є те, що йому вдалось у досить логічний спосіб систематизувати та узагальнити різноманітні напрями та теорії руху «Нові ліві», внаслідок чого його книгу можна назвати своєрідною енциклопедією цього соціально-політичного руху.

Насамперед зазначимо, що саме поняття «Нові ліві» є досить складним і суперечливим. Разом з тим, змістовна сутність цього поняття полягає в тому, що воно є протилежністю поняття «старі ліві», під яким мають на увазі традиційні соціалістичні і комуністичні рухи та партії, які піддалися спокусі бюрократизації і тоталітаризму і тим самим перестали бути авангардом світового революційного руху. Фактично йдеться про те, що традиційні соціалістичні та комуністичні партії досить успішно інтегрувалися в існуючу репресивну систему влади і, втративши свій радикалізм та революційну енергію, перетворилися в той елемент існуючої політико-правової системи, який об’єктивно сприяє стабілізації цієї системи. Перетворившись в «партії парламентського типу», традиційні ліві партії не зацікавлені в революційному зламі «істеблішменту» і досить часто послугуються націоналістичною риторикою.

Цікавим є те, що професор Токарчик у своїй книзі розкриває зміст поняття «Нові ліві» як ідею, ідеологію, рух та доктрину. Тільки такий багатоаспектний аналіз цього поняття дає змогу вловити його справжній сенс.

Слід зазначити, що у сучасній вітчизняній політико-правовій думці теоретичні аспекти руху «Нові ліві» залишаються значною мірою «білою плямою». Що стосується радянської науки, то під впливом офіційної пропаганди цей рух було представлено в карикатурному вигляді як анархічну «дрібнобуржуазну стихію», не вдаючись при цьому в об’єктивний науковий аналіз цього цікавого явища соціального життя. Очевидно радянська партійна номенклатура інтуїтивно відчувала в ідеях і практиці «Нових лівих» смертельну загрозу для себе. Під впливом цієї пропаганди в свідомості радянської людини (homo soveticus) з її міщанською психологією також сформувався карикатурний образ «Нових лівих», з якими навіть боялися проводити серйозну полеміку чи замислюватися над їхніми програмними настановами. В найкращому випадку партноменклатурні ідеологи вважали «Нових лівих» проявом «дитячої хвороби лівизни». Не уникнув, на жаль, радянської промивки мозку і такий поет-бунтар, як Володимир Висоцький, поезія якого була по суті радянським аналогом поезії «Нових лівих». В 1978 році Висоцький, очевидно під враженням того, що він побачив в Парижі написав досить поверховий і малознаний сьогодні вірш «Нові ліві»:

«Новые левые - мальчики бравые
С красными флагами буйной оравою,
Чем вас так манят серпы да молоты?
Может, подкурены вы и подколоты?!
Слушаю полубезумных ораторов:
"Экспроприация экспроприаторов..."
Вижу портреты над клубами пара -
Мао, Дзержинский и Че Гевара.
Не [разобраться], где левые, правые...
Знаю, что власть - это дело кровавое.
Что же, [валяйте] затычками в дырках,
Вам бы полгодика, только в Бутырках!
Не суетитесь, мадам переводчица,
[Я не спою], мне сегодня не хочется!
И не надеюсь, что я переспорю их,
Могу подарить лишь учебник истории».

Симптоматично, що в цьому вірші, називаючи категорично владу «кривавою справою», Висоцький, по суті, хоч і не свідомо, стає на бік анархістів. Тут доречно пригадати відомі слова теоретика анархізму Петра Кропоткіна, який стверджував, що анархісти ведуть боротьбу не за владу, а проти влади як такої, тобто проти панування людини над людиною. Поетична критика Висоцьким «Нових лівих» є швидше критикою з точки зору самих «нових лівих», а не з точку бюрократично-авторитарної КПРС. І хоча Висоцький у цьому вірші не сподівається «переспорити» французьких «Нових лівих», тим не менш навряд чи можна припустити, що він хотів би їм «подарувати» підручник історії написаний з точки зору офіційних істориків КПРС. Скоріше, тут йдеться про те, що поет закликає «Нових лівих» більшою мірою враховувати об’єктивні тенденції історичного процесу.

Сучасна українська наука права і публіцистика, в якій іноді можна зустріти націонал-фашистські обертони, також здебільшого вороже налаштована до ідеології «Нових лівих», оскільки інтернаціональний, загальнолюдський і гуманістичний пафос «Нових лівих» є несумісним з агресивним українським націоналізмом і «жлобо-фашизмом».

Однак повернімося до книги професора Токарчика. В ній він не тільки досліджує теоретичній родовід та історію «Нових лівих», але й також аналізує практику і особливості боротьби «Нових лівих» у різних країнах світу (насамперед в США, а також у Великій Британії, Німеччині, Франції, Голландії, Італії а також Китаї).

Надзвичайно важливим є те, що Роман Токарчик досить ретельно аналізує ключові поняття, що сформувалися в лоні ідеології «Нових лівих». Тут, зокрема, йдеться про такі поняття, як свобода та рівність, поняття спільноти (комуни), ідея «демократії участі» (participatory democracy), яка протистоїть формальній буржуазній демократії тощо. Завдяки цьому у читача з’являється цілісне розуміння теорії «Нових лівих», незважаючи на їхнє розмаїття. Так, наприклад, говорячи про поняття «демократії участі», Токарчик називає її однією з найбільш цікавих і найбільш оригінальних елементів думки «Нових лівих». Причому в цій концепції він бачить одночасно ціль, вартість і організаційну засаду діяльності руху «Нові ліві». Нагадаємо, що під «демократією участі» розуміють ту модель соціальної системи, яка запевнює участь у ній окремих осіб, і яка керується двома засадничими директивами: 1) особа повинна брати участь в тих соціальних рішеннях, які визначають якість і напрямок її життя; 2) організація суспільства повинна сприяти незалежності людей, доставляючи їм засобів необхідних для їхньої взаємної участі. При цьому професор Токарчик виокремлює три основні форми «демократії участі»: 1) порозуміння (консенсус); 2) децентралізація; 3) робочий контроль.

Принагідно зазначимо, що під час «помаранчевої революції» можна було спостерігати стихійну появу, нехай навіть і у зародковому вигляді, деяких своєрідних форм «демократії участі», які могли б стати альтернативою буржуазному корумпованому парламентаризмові в Україні, але, на превеликий жаль, українська буржуазія дуже швидко зрозуміла, до чого може призвести розвиток такої народної демократії і зробила все, щоб як найшвидше придушити ці зародки «народної творчості».

Розглядаючи форми боротьби «Нових лівих», Токарчик виділяє, зокрема, такі, як тактика пасивного опору, боротьба за соціальні реформи, «втеча» хіпі, тактика революційної боротьби тощо.

Цікавим є також аналіз взаємного впливу чи боротьби руху «Нові ліві» з іншими ідеологічними рухами, насамперед такими, як анархізм, троцькізм, маоїзм, лібералізм, консерватизм та християнство.

Одним словом, читаючи книгу професора Токарчика, стає зрозуміло за що, за які ідеали, борються «Нові ліві» і проти чого вони борються.

Мабуть єдиною пропозицією стосовно книги професора Токарчика, яку ми можемо зробити, є те, щоб в наступному виданні його праці появився розділ спеціально присвячений розвитку і проблемам руху «Нові ліві» в Україні та Росії. Такий розділ є, з нашого погляду, необхідним ще й тому, що рух «Нові ліві» в Україні, незважаючи на свою відносну молодість і іноді хаотичне розмаїття, тим не менш вже встиг накопичити цікавий досвід визвольної боротьби. Окрім того, цей рух вимагає певного аналізу, свого роду погляду ззовні, в контексті американської та європейської історії політико-правових вчень.

Завершуючи свій невеличкий аналіз книги професора Токарчика «Нові ліві» , слід додати, що публікація цієї книги в Україні могла б не тільки збагатити українську науку, але й також стати в нагоді тим молодим політичним діячам та активістам, які шукають свій особливий шлях соціальної визвольної боротьби з урахуванням здобутків і помилок руху «Нові ліві» в США та країнах Європи।

http://livasprava.info/content/view/2297/1/
В статье французских анархистов «Наша идентичность - человечество, наша нация - пролетариат» содержится не только хорошая критика патриотизма. В ней указывается на весьма актуальные тенденции европейской и французской политики. Впрочем, без краткого объяснения контекста, сама статья не вполне понятна читателю из восточной Европы и не достигает поставленной цели. Исправим это досадное упущение. Есть повод.


История с высылкой ромов из страны члена евросоюза в страну член Евросоюза уже вызвала истошный одобрительный вой «авторитарных «левых»» (отъявленных российских «державных» националистов ) и их ультраправых (борцов за «белую расу») братьев по разуму. Так что стоило бы внести ясность. Реакционеры заняли позицию поддержки буржуазного патриотического правительства в его борьбе не только против «грязных иностранцев», но и против трудящихся классов Франции.


Правящая партия теряет популярность. Правые продули муниципальные выборы весной . Нужно спасть ситуацию. Забрать голоса у левых сложно. Социалистические политики, перебежавшие в свое время к Сарко уже не помогут. На их калоритных фигурах мы остановимся позже. Нужно забирать голоса у правых. Поэтому либеральное правительство просто устраивает большую кампанию, которая должна помочь ему использовать ксенофобию для мобилизации избирателей и отвлечь французов от коррупционных скандалов и наступления на права трудящихся . Кроме того разговоры о культурной идентичности и французскости всегда полезны для государства. Патриотизм всегда в моде у буржуазии и бюрократии, а немного старой доброй ксенофобии только придают этому блюду остроту.


В статье упоминается Эрик Бессон, министр по делам иммиграции, интеграции и национальной идентичности Франции. Этот человек является автором идеи про запрет паранджи и высылке людей, которые «угрожают порядку» или «не демонстрируют свое стремление к интеграции» во французское общество. В прошлом году его ведомство депортировало 29 тысяч иностранцев, что на две тысячи больше чем план утвержденный президентом Саркози. Стахановец, прям, какой-то. Впрочем, расизм господина Бессона не носит биологический характер. Он не распространяется на молодых мусульманок из «хороших семей». Так совсем недавно министр развелся со своей 49-тилетней женой-францужанкой и сошелся с 24хлетней родственницей первого президента Туниса. Избранница чиновника и юная аристократка Ясмин Торджман кровно связана с влиятельным тунисским кланом Бенн Аммар. Видно, что интеграция сильных, успешных и влиятельных в Европе и мире идет успешно. Бедным христианам, мусульманам, французам, немцам, славянам, арабам, китайцам и туркам они предоставляют возможность и далее ненавидеть друг друга по национальному признаку.


Эрик Бессон принадлежит к одной из групп бывших левых, которые «вышли из поезда «Социализм» на станции «Родина»», как говорили ультраправые в 20-30х. Чем-то его судьба напоминает «лавалевскую», но вряд ли закончится так же плохо. Пьер Лаваль, упоминающийся в этой же статье, был министром сотрудничавшего с гитлеровцами «правительства Виши» маршала Петена. Медиа-магнат, бывший министр иностранных дел, бывший премьер. Член соцпартии с 1903 года. В 1940 году организовывает коллаборационистский переворот в результате, которого Франция становится союзником Германии. Обвинялся в депортации 750 тысяч французов на работу в фашистскую Германию. В 1945 году повешен. Пока что это господину Бессону не грозит, но движется он к правому флангу французской политики с удивительной скоростью. Скорый поезд, а не карьерный бюрократ. Быстро идет.


Господин Бессон возглавляет сателлитарную Саркози «левую» Прогрессивную партию. Кроме господина Бессона в правительстве представлен другой видный левый, бывший социалист Бернар Кушнер. Этот выдающийся французский патриот изобрел термин «гуманитарная интервенция». В прошлом он успел посостоять в коммунистической и соцпартиях. Если из ФКП он был исключен за идеализм, то уже в зрелом возрасте он поменял партбилет на министерский пост у Саркози. Собственно, предательством политических ценностей его молодости можно было и считать вступление в партию Миттерана. Кроме изобретения новых терминов в дипломатии и любви к смене партийной принадлежности этот достойный государственный муж обвинялся в аферах в Африке и фактическому попустительству торговле органами правительством автономного Косово.


Все эти люди представляют традицию республиканизма, светского радикализма, гражданского общества и прав человека. Именем этих ценностей во Франции и проводятся расистская политика. То есть то что правые гневно называют «либерастией». Восхищенные депортацией ультраправые и «авторитарные левые» (настоящие правые, прикрывающие политический срам то красным флагом, то георгиевской ленточкой) Восточной Европы приняли логику поддержки буржуазного правительства против угнетенных классов. Правительства близкого не идеологически, а классово.


Облик этих людей приблизительно одинаков. Они любят усатых массовых убийц. Обожают военную технику, милитаризм, полицейщину. Ненавидят свободу и любую неподконтрольную им активность. Педерасты, цыгане, анархисты, «левые либералы» им отвратительны. Есть и различия. Фофудьеносцы обожают политическую нацию, гитлерофилы без ума от этнической. Есть опасение, что советских патриотов может смутить заявление Кастро по ромам. Им ведь нравится, как и части юных наци, этот бородач с Карибщины. Посмотрим, как они будут реагировать.


Новый кумир тех и других это и есть «натовский прихвостень» и «грязный еврей» Саркози. И все еще хуже. Большинство реакционеров даже не догадывается, что нынешний президент Франции является сторонником «позитивной дискриминации». Вопреки распространенному в консервативных кругах предрассудку это не такая уж плохая для «белой власти» идея. По национальной квоте получит образование не сын марроканца-уборщика, а тот, у кого больше возможностей. Отпрыск лавочников, вледельцев капиталистических предприятий. Да представители меньшинств будут меньше преследоваться. Значит и власть сможет всегда опереться на них. Белые не будут пользоваться преимуществами, но при этом власть будет эффективнее и национализм меньшинств сольется с национализмом большинства в симфонии государственного патриотизма. Это ведь и есть нация.


Либерально-буржуазные ценности не мешают правящему классу использовать патриотов и националистов. А патриоты и националисты отвечают им взаимностью. Даже в других странах. Вот она сила реакционных идей и буржуазный «интернационализм» националистов. Саркози может забрать голоса ультраправых. Но ведь и Ле Пен появился не на голом месте.


Ведь не Саркози сделал так, что нацфронт пришел в бедные кварталы. Это сделали «консервативные левые».Французские коммунисты не стыдились использовать патриотизм в избирательной борьбе. Их французский и паневропейский антиамериканский национализм, их культурный консерватизм и даже нападения на мигрантов, о которых с возбуждением любят рассказывать французские «новые правые» оказали услугу НацФронту. После краха СССР , а значит и альтернативы капитализму, в головах части избирателей ФКП остался только национализм. Не зря ведь многие социаологи называли избирателей ФКП в 80-90х авторитарными или консервативными левыми. Победить фашистам в этих округах было делом техники. Отвратительный патриотический маскарад на последних президентских выборах от соцпартии тоже запомнится. Левые начали демонстрировать уважение к государственным символам. Демонстративное обожание флага и гимна выглядели забавно и немного отталкивающе. Теперь им не очень то удобнопротестовать против патриотического угара. Сами ведь в таком участвовали.


Выводы


Величие нации, любовь к Родине – это собственность правящего класса. Иногда они дают побаловаться этими цацками разным фрикам, но когда им нужно они очень быстро возвращают их себе. С помощью патриотизма и национализма власть правит. Они знают ценность отсутствия предубеждений. У элит их нет. Предрассудки они оставляют для черни. Респектабельные буржуа и бюрократия пользуются реакционными настроениями пещерных патриотов.


Патриотизм ВСЕГДА ксенофобен. Он не является крайним выражением расизма, но доля ненависти к чужакам в «любви к Родине» есть. В зависимости от обстоятельств патриотизм становится то благостным, то грубым и истеричным. Социалистам, коммунистам, анархистам, просто «продвинутым макюзерам» (есть и такая политическая самоидентификация) играть с патриотизмом не стоит. Патриотизм однозначно имеет больше оснований называться извращением, чем гомосексуализм. Последний не предполагает обязательного признания насилия и оправдания убийства, в отличие от патриотизма. И стыдится патриотизма оснований больше, чем «нетрадиционной ориентации», но это если мыслить здраво. Впрочем «здравомыслие» и неистовая «любовь к Родине» сочетаются слабо.

по теме:

Обыск в штаб-квартире правящей партии Франции

Франция : манифестация против ксенофобии (+фото, листовки)

Французы бастуют против пенсионной реформы

Анархо-синдикалисты против высылки ромов («цыган»)

Програш Саркозі та перемога лівих у Франції

Франція голосує вдруге


http://livasprava.info/content/view/2358/1/

УКРАЇНСЬКА МІФОЛОГІЯ. ОУН-УПА

Питання про „ОУН-УПА” є одним з улюбленіших коників української буржуазної політики, поруч з питаннями мови та ставлення до NATO. Якщо коротко, сутність питання така. „Українські”, „національно свідомі” сили розглядають Велику Вітчизняну війну як зіткнення двох окупантів, однаково ворожих українському народові, в якому „Українська повстанська армія” УПА, очолювана „Організацією українських націоналістів” ОУН, боролася проти обох ворогів за відвічну мрію нації про незалежність. Для „проросійських” сил ситуація виглядає зовсім інакше: „ОУН-УПА” розглядаються як гітлерівські наймити, фашистські бандити, що воювали проти свого народу на боці ворога. Не важко здогадатися, що обидві ці позиції є не більше, ніж пропагандистськими штампами, які мають досить віддалене відношення до реальності. А реальність, як завжди, набагато складніша.

По-перше, в корені не вірно ототожнювати ОУН з УПА. „Організація українських націоналістів” виникла у 1929 році внаслідок злиття декількох право-радикальних угруповань, що об’єдналися навколо ідеології „інтегрального націоналізму”, фактично української інтерпретації італійського фашизму, автором якої був ренегат соціал-демократії Дмитро Донцов. Найбільшим з цих угруповань була Українська військова організація (УВО), що протягом 20-х років вела терористичну боротьбу проти польського уряду. Слід відзначити, що діячі УВО не надто цікавилися питаннями ідеології, розглядаючи свою діяльність суто як військову, а політичні питання воліючи залишати українським партіям. Зокрема, деякі керівники УВО одночасно належали до легального „Українського національно-демократичного об’єднання” (УНДО) – партії ліберальної спрямованості. Більш ідеологізованими були декілька студентських організацій, створених за взірцем європейського фашизму (одна з них, до речі, так і називалася - „Союз українських фашистів”). Проте у 20-х роках український фашизм був явищем суто маргінальним, забавкою невеличкої купки студентів, інтелектуалів та колишніх військових.


Погляди тисяч галицьких, буковинських та закарпатських українців з надією зверталися на схід, де розгорталася пролетарська революція, де радянський уряд ініціював грандіозні соціальні зрушення та проводив політику „українізації”. Червоний Харків був справжнім маяком для розділеної української нації. Величезним впливом користувалася Комуністична партія Західної України (КПЗУ) та пов’язані з нею легальні масові організації.

Проте у наступне десятиліття вітер зі Сходу змінився. Він приносив до західноукраїнських земель тривожні звістки про бюрократичну диктатуру, про вбивства старих більшовиків, про повернення до великодержавної риторики, зрештою, про великий голод 1932-33 років. Світло маяка почало поволі згасати. КПЗУ, що насмілилася критикувати сталінську політику, зазнала двох масштабних чисток, а у 1938 році була взагалі ліквідована рішенням захопленого сталіністами виконкому Комінтерну. Симпатії мас до СРСР та комуністичної ідеї слабшали, натомість націоналістичні сили, ще недавно маргінальні, набирали ваги. Саме за таких умов була створена ОУН.

Як і в Західній Європі, соціальною базою українських фашистів стали дрібна буржуазія та середні верстви. Якщо буржуазні кола галицького суспільства орієнтувалися на ліберальне УНДО, пролетаріат і селянські низи підтримували КПЗУ, то сільські власники, крамарі, середня ланка греко-католицького духовенства, націоналістична інтелігенція та їхні діти – студенти вступали до лав ОУН. Безкомпромісна збройна боротьба проти польських окупантів створювала організації героїчний імідж. Навіть член ЦК КПЗУ Мирон Заячківський відзначав, що боротьба низових ланок ОУН є „протиокупаційним вістрям”. Цікаво, що у селянських виступах 1930 року члени ОУН і КПЗУ діяли спільно. Національно-визвольну спрямованість діяльності українських націоналістів того часу немає сенсу заперечувати. Інша справа, що в якості політичної мети вони ставили встановлення фашистського режиму „націократії”, що тотально заперечував демократичний світогляд, а серед їх жертв опинялися не тільки польські урядовці та українські колабораціоністи, але й комуністи. У 1940 році ОУН розкололася на прихильників Степана Бандери і Андрія Мельника, та особливої ідеологічної різниці між ними не було, суперечки проходили виключно з організаційних і тактичних питань. Перед війною та на початку війни обидві частини ОУН відкрито співпрацювали з гітлерівцями, бачачи у них не тільки геополітичних (як ворогів Польщі та СРСР), але й ідеологічних союзників. Бандерівці виявилися більш спритними у стосунках з Берліном, їм навіть дозволили створити у складі німецької армії два добровольчих підрозділи – батальйони „Роланд” і „Нахтігаль”.

30 червня 1941 року, разом з гітлерівською армією, до Львову увійшов батальйон „Нахтігаль”. За його підтримки керівництво бандерівського крила ОУН проголосило про „відновлення Української держави” і сформувало уряд – „державне правління”. Маніфест цього уряду містив завірення у вірності та лояльності щодо нацистської Німеччини. Лідери націоналістів сподівалися, що німецьке командування визнає „державне правління”, і новонароджена „українська держава” під його керівництвом стане сателітом Німеччини на кшталт Словаччини чи Хорватії. Проте реакція гітлерівців виявилася цілком протилежною. „Державне правління” було ними розігнано, батальйони „Нахтігаль” і „Роланд” розпущені, лідерів організації бандерівців заарештували – деякі з них опинилися у концтаборах (в тому числі сам С. Бандера), деякі були розстріляні. ОУН перейшла на нелегальне положення. Варто відзначити, що інші українські націоналістичні угруповання сприйняли акт 30 червня вкрай негативно, розцінюючи його як авантюру.

Під визначення „УПА” часто потрапляють всі озброєні формування, що ховалися у лісах, але не були радянськими партизанами, що не відповідає істині. Адже серед них були й так звані „зелені”, які взагалі не мали ані політичної лінії, ані якоїсь визначеної стратегічної мети, а являли собою місцеву селянську самооборону. Були незалежні збройні формування, що не підпорядковувалися жодній партії. Можливо, були й самостійні радянські загони – український соціаліст І. Майстренко, наприклад, згадує про командира „Х” на Чернігівщині, партизани якого стояли на комуністичних позиціях, але не підпорядковувалися радянському командуванню. Назву „УПА” першим почав використовувати отаман Василь Боровець, що прийняв ім’я „Тараса Бульби”. Він не мав жодного відношення до ОУН, був прихильником емігрантського петлюрівського „уряду УНР”, але на початку війни активно співпрацював з німцями, створивши бойові загони, що боролися з відступаючими радянськими військами, а потім – і з партизанами. Проте селянська молодь, що складала основну масу бульбівської УПА, бачачи звірства окупантів, вимагала від свого отамана розпочати проти них війну. Не пориваючи контактів з німецьким командуванням, Боровець водночас почав проводити більш самостійну політику. Навесні 1942 року окремі підрозділи УПА вступали в сутички з гітлерівцями, які проводили масові реквізиції селянського майна, та визволяли групи молоді, призначеної для вивозу на рабську працю до Німеччини. Декілька місяців УПА тримала дружній нейтралітет з радянськими партизанами, який був порушений чи то через непоступливість останніх, чи то через німецьку провокацію. Навколо Боровця згуртувалися різні політичні сили, що не хотіли підпорядковуватися ані окупаційній владі, ані радянському командуванню, ані ОУН Бандери. Серед них – група галицького журналіста Івана Мітринґи (діяла під назвою „Українська революційна партія робітників і селян”), що стояла на антифашистських та соціал-демократичних позиціях, деякі представники ОУН Мельника та „гетьманців”, окремі діячі колишніх радикальної та соціал-демократичної партій Західної України. До складу політичної ради при штабі „Тараса Бульби” входили навіть представники якогось „Союзу комуністів-самостійників”, щоправда, що це таке було – наразі невідомо. Зрештою, в якості політичного крила УПА було створено „Українську народно-демократичну партію”, що спиралася на традиції УНР, заперечувала тоталітарний націоналізм й висувала реформістські гасла.

Із збройними формуваннями ОУН (бандерівців) в УПА від початку склалися досить напружені відносини. Боровець вважав „інтегральних націоналістів” бандитами й фашистами, вони ж, в свою чергу, привласнили собі назву „УПА” й вели з бульбівцями жорстоку боротьбу за контроль над озброєними загонами на Волині та Поліссі. Іван Мітринґа, сам колишній член ОУН, пропонував винищити бандерівців вогнем і мечем, проте „Тарас Бульба” такий варіант відхилив, за що й поплатився. Криваве протистояння закінчилося поразкою Боровця. Його жінка та найближче оточення були закатовані українськими фашистами.

У 1943 році командуванням УПА називали себе вже бандерівці. Наступного року вони створили „Українську головну визвольну раду” (УГВР) як свого роду альтернативний уряд України. УГВР проголошувала, що до її складу увійшли представники різних партій і політичних сил, але назви жодної з них надано не було. Керівником бандерівського руху став „генерал-хорунжий” Роман Шухевич. Біографія цього персонажа досить цікава. Вже на початку Великої Вітчизняної війни Шухевич був досить відомою постаттю серед українських націоналістів. Під час розколу ОУН примкнув до „бандерівців”, став членом їхнього проводу. 30 червня 1941 року, Шухевич як член керівництва ОУН і командир батальйону „Нахтігаль” був обраний до складу „державного правління”. Після цього „правління” розігнали, „Нахтігаль” розпустили, керівників ОУН заарештували, але Шухевич не тільки не був покараний, а, навпаки, призначений командиром поліцейського батальйону у Білорусі. Відслуживши там рік (поки не сплив термін дії контракту), Роман опиняється на чолі нової УПА. Висновки робіть самі.

Досить поширений міф - нібито УПА була справжньою централізованою армією з єдиним керівництвом та чіткою ідеологією. Нічого подібного, звичайно ж, не було. Це був широкий, дуже аморфний рух, селянський за своєю соціальною основою, що перебував під впливом націоналістичної та клерикальної (греко-католицької) ідеології й частково (але далеко не повністю) контролювався лідерами ОУН(б). Для забезпечення такого контролю бандерівці створили „службу безпеки”, основне завдання якої полягало у розправі з інакомислячими всередині УПА. У деяких, щоправда, не надто достовірних, джерелах розповідається про учасника руху на прізвисько „Босота”, розстріляного СБ за занадто ліві погляди. Перед розстрілом він нібито сказав: „Краще загинути більшовиком, ніж жити фашистом”. Та попри всі зусилля ОУН, УПА тільки формально мала єдине командування, яке, до того ж, практично не мало можливості координувати дії розрізнених партизанських загонів – хіба що, на локальному рівні. Основною масою рядових бійців цих загонів були селяни, тобто дрібні власники, з усією притаманною їм плутаниною у поглядах.

Деякі українські ліві, спираючись на певні демократичні та навіть антикапіталістичні елементи програми УПА, вважають її національно-визвольною й ліво-демократичною організацією. Навколо „лівої УПА” зламано чимало списів в українському марксистському середовищі. На перший погляд, платформа, прийнята на ІІІ Надзвичайному великому зборі ОУН(б) у 1943 році, дійсно включала низку положень, які можна назвати соціал-демократичними. У складі УПА, крім того, опинялися люди з більш-менш лівими поглядами, в тому числі червоноармійці, що тікали з полону, деякі колишні члени КПЗУ. Але, на мою думку, говорити про „лівий ухил” зарано. „Краще не робити легенди з нібито лівих тенденцій націоналістів”, - попереджає канадський історик українського походження Джон-Пол Химка. Відмова від найбільш одіозних постулатів „інтегрального націоналізму” й еволюція в бік демократизації була продиктована, в першу чергу, тактичними потребами: адже фашистську ідеологію більшість українського населення не сприймала. Зрештою, так само ліво-демократичні гасла використовували у демагогічних цілях „власовці” – російські військові формування у складі гітлерівської армії. Навіть після ІІІ збору у пропаганді ОУН залишалося багато авторитаризму та ксенофобії. В той же час заперечувати наявність лівих елементів в УПА, в першу чергу у настроях її рядових бійців, також видається неправильним. Сподіваюся, що ця тема ще стане предметом ґрунтовного і головне – наукового дослідження.

Інше вкрай важливе питання, що стосується УПА, це її відносини з німецько-фашистськими окупантами. Рядові учасники руху часто були впевнені, що їх збирають боротись проти німців, були навіть політичні угруповання, які закликали до такої боротьби. Історик Віталій Масловський пише про окремі загони УПА, що всупереч наказам командирів, „нападали на невеликі поліцейсько-каральні загони гітлерівців та їх посібників, які проводили реквізиції і мародерства в селах, звільняли своїх односельців, юнаків і дівчат, яких силоміць вивозили на каторжні роботи в Німеччину, чи з наміром отримати зброю і боєприпаси”. Командири радянських партизанів Ковпак, Вершигора, Медведєв досить чітко пишуть у своїх спогадах про існування націоналістичних загонів у німецькому тилу, які виступали проти німців, з ними велися навіть переговори про ненапад. Німецька поліція безпеки передає слова одного з активістів бандерівського руху на Волині: „Ми, українські націоналісти, повинні тепер орієнтуватися на Совітську Росію й допомагати їй усіма силами. Від німців нам нема чого чекати. Український народ майже повністю знищується. По закінченню війни кожен німецький солдат має отримати від 40 до 50 га землі на Україні, а ми, українці, муситимемо в якості рабів обробляти цю землю. Тому ми повинні триматися Совітів”. Скоріш за все, такі думки були не надто поширеними, та все ж таки були. В цілому можна зробити висновок, що спорадичні виступи проти німецьких окупантів були справою рук окремих загонів УПА, які не надто схвалювалися командуванням.

Масштаби боротьби УПА з німцями не йдуть у жодне порівняння з діями проти червоних партизан. Саме їх керівництво ОУН(б) розглядало як основного ворога. Тому, наприклад, майбутній лівий дисидент Борис Бульбинський, батько якого допомагав партизанам, у своїх спогадах характеризує бандерівців різко негативно. Одного разу батько й син Бульбинські, затримані патрулем УПА, лише випадково уникнули загибелі. Не можна не згадати й про терор загонів УПА щодо польського населення Волині, що супроводжувався знищенням цілих сіл. Ліві захисники бандерівців відверто лукавлять, коли називають акції проти поляків своєрідною „класовою боротьбою” українських селян проти польських поміщиків – адже панські землі були націоналізовані ще у 1939-41 роках, відповідно, жертвами УПА ставали не пани, а такі ж самі селяни – причому не тільки колоністи 20-30-х років, а й ті, що жили тут споконвіку, і навіть не тільки поляки, але й етнічні українці римо-католицького віросповідання. Щоправда, заради справедливості слід відзначити, що польські націоналісти з „Армії Крайової” з українськими селянами поводилися не краще. У перші місяці війни бойові формування ОУН приймали участь і у геноциді єврейського населення. „Міліції були відповідальні за погроми і масові старти євреїв, як також до певної міри комуністів та поляків. Вони це робили спільно з німцями, координували з ними свої дії... Часом у менших місцевостях, без безпосереднього втручання німців, міліція просто страчувала всіх євреїв або велику частину їх”, - повідомляє Д.-П. Химка. У 1943-44 роках ситуація почала змінюватися, відомі факти залучення єврейських лікарів до загонів УПА і навіть звільнення єврейських смертників окремими формуваннями УПА. Тим не менш, антисемітські ексцеси траплялися і тоді, окремі історики навіть пишуть про сутички всередині УПА на антисемітському ґрунті.

Починаючи з кінця 1943 року УПА припиняє будь-які дії проти німців і зосереджується на протистоянні наступаючій Червоній Армії. Більш того, з німецьким командуванням встановлюється низка домовленостей, згідно за якими відступаючий вермахт залишає націоналістам зброю та боєприпаси. Після війни УПА продовжувала діяти до початку 50-х років, в якості форми опору сільських власників колективізації. У цей період ще важче говорити про якусь єдину армію, окремі загони найчастіше не мали жодного зв’язку один з одним. Фактично, ще майже десять років по закінченню Другої світової, на заході України точилася громадянська війна. Тоталітарній владі протистояло не менш тоталітарне підпілля. Жертвами цього протистояння стали тисячі мирних мешканців. „Треба, щоби жодне село не визнало радянської влади”, - проголошувало керівництво ОУН. Як наслідок – винищувалися не тільки радянські або партійні функціонери, але й вчителі, селяни, що вступали до колгоспів, навіть діти, які ставали піонерами. У відповідь репресивні органи держави арештовували й депортували людей, котрі часто під загрозою зброї надавали повстанцям притулок або їжу, оголошували цілі села „бандитськими”, фальсифікували карні справи... Апологети „інтегрального націоналізму” стверджують, що, мовляв, приписані бандерівцям вбивства прибічників нової влади, насправді здійснювали перевдягнені у форму УПА співробітники НКВС. За словами Д.-П. Химки, такі випадки дійсно траплялися, але досить рідко.

Лідери ОУН(б) та УГВР, які опинилися на еміграції, зробили ставку на найбільш агресивні, реакційні кола західних держав, співпрацювали з антикомуністичними диктатурами. Націоналістична еміграція фактично стала зброєю в руках американських спецслужб в умовах „холодної війни”. У 1954 році в організації відбувся новий розкол. Бандера і його соратники вважали, що в умовах еміграції немає сенсу дотримуватися демократичних принципів, ухвалених на ІІІ зборі у 1943 році. Опозиція, так звані „ревізіоністи” або „двійкарі”, навпаки, стверджували, що ситуація у світі змінюється на користь сил демократії, отож, і ОУН не повинна йти осторонь світових тенденцій. „Ревізіоністське” крило відмовилося від фашистської ідеології на користь поміркованого націонал-лібералізму, тим не менш, лишилося на правому фланзі політичного спектру. В сьогоднішній Україні політичні сили, що позиціонують себе в якості спадкоємців ОУН, найчастіше займають вкрай реакційні позиції. Формальна дата створення УПА – 14 жовтня – стала днем мобілізації ультраправих, неофашистських сил.

http://pomidor.blox.ua/हटमल

http://livasprava.info/content/view/2361/1/