Унікальне право на бренд "Демократія ТМ" досі мають ті країни, які підкріпляють свої слова зброєю та армійськими структурами. Те, що 20 років тому називалося «актом імперіалізму» нині має назву «гуманітарного втручання», - і вівці надгризені, і вовки цілі. Нещодавно відбувся скандал навколо того, що співробітники американської міжнародної структури BlackWater, перейменованої свого часу на Xe Services, поводилися „не дуже чемно” із місцевим населенням у Іраку. Спробуємо розглянути феномен військового бізнесу в країнах розвинутої демократії.
Держава як суб‘єкт міжнародного права має велику кількість обов‘язків щодо мирного населення території, на якій вона веде бойові дії. Мирні жителі, в умовах тенденцій до партизанської війни, стають ціллю. Солдат не може знати, хто прийшов попросити «бабл гам»: майбутній терорист чи просто мирний хлопчик. Нерви часто здають. До того ж, мирне населення стає фактором з яким треба рахуватися: інколи воно вимагає навіть дотримання особистих прав. Вони теж вважають себе цивілізованими людьми на своїй землі, а не тубільцями-дикунами, яких дозволено відстрілювати... Міжнародна спільнота теж схильна до гуманістичних „забобонів”. Платники податків вважають, що не мають оплачувати вбивство невинних. Це породжує проблеми. Тому питання появи у зоні конфлікту недержавних сил – було навіть не питанням часу, але питанням незаповненої ринкової ніші, де ховалися непогані прибутки.
Ще до розгортання фінансової кризи набуло поширення застосування аутсорсингу – підряду на виконання послуги. Там, де регулярні військові частини зв‘язані міжнародними зобов‘язаннями, постає необхідність у «диких лебедях», «найманцях», або, як це нині звучить, ‘private military company.’ Чи варто засуджувати окремо саме такий вид бізнесу? Нагадаємо, що корпорації із більш мирним видом економічної діяльності, також не особливо налаштовані на мирне врегулювання конфліктів. Окрім нафти та пов‘язаної з її транспортуванням, видобутком і сервісом персоналу, існують ще тендери на розбудову зруйнованих територій, продажі їжі та одягу, тощо. У цій статті ми зупинимося саме на діяльності військового бізнесу як аспекті розвитку економіки західних країн.
Найвідомішою з приватних військових компаній є BlackWater , заснована у 1997 році ветераном морської піхоти. Нещодавно закінчилися слухання з приводу відкриття співробітниками компанії вогню по мирних мешканцях Іраку в 2007 році, після чого фірму було перейменовано на Xe Services, а містер Ерік Принс, засновник, пішов із компанії. Втім, за деякою інформацією, цей чоловік уже встиг «засвітитися» як один зі спонсорів Республіканської партії.
У своєму складу «корпорація універсальних солдатів» має велику кількість юридичних осіб, на яких зареєстровано військові бази, літаки, судна тощо. «Материнська» організація має статус відповідний до нашого «товариства з обмеженою відповідальністю». Окрім участі у військових конфліктах, прибутковою статтею доходів компанії є супровід вантажів, проведення навчань на платній основі тощо.
Фінансовий успіх компанії збільшився із початком іракської компанії. Працівники BlackWater були найняті для охорони тимчасової адміністрації Пола Бремера та патрулювання у гарячій точці. У цей час стрімко зростають ціни контрактів. Як показують інтернет-джерела, ще у 2001 році прибутки фірми ледве наближалися до мільйона доларів, а з 2004 року перейшли за один мільярд.
Цікавим є і юридичний статус «приватних армій». Одним із перших наказів адміністрації Бремера у 2004 році, вояки охоронних структур були виведені з-під юрисдикції процесуальних положень іракського права (пункт 3 Секції 4 Наказу №17) та визначені не як суб‘єкт права Іраку (пункт 2 Секції 4 Наказу №17). Дослідники вважають, що «приватні охоронці» мають статус дипломатів, навіть, зі своїми перевагами. До того ж, якщо дипломат повинен знати та шанувати протокол, то «охоронцям» необхідно лише шанувати закон Іраку. Навіть поправки до Наказу в 2007 році, зроблені під тиском правозахисників, які змусили працівників охоронних структур отримувати візу та реєструвати зброю та транспортні засоби, не передбачили підпорядкування законам Іраку.
Цікаво, що у 2008 році було підписано Документ Монтро (за назвою міста в Швейцарії), яким було визначено регулювання приватних компаній у військових зонах. Цікаво, що серед сімнадцяти держав, які підписали цей документ, є і Україна. Компанію їй склали: Афганістан, Ангола, Австралія, Австрія, Канада, Китай, Франція, Німеччина, Ірак, Польща, С‘єра-Леоне, Південна Африка, Швеція, Швейцарія, Великобританія та США.
Компанія Xe Services є гарним прикладом, проте вона не є однією у своїй галузі. Як і все у ринковій економіці, військова галузь також має свою кон‘юнктуру. Скажімо, після скандалу з розстрілом працівниками BlackWater мирних іракців (що вважається головною причиною ребрендингу структури), контракт на участь у діях в Іраку отримала компанія, заснована у 2003 році ветеранами воєн у Африці. Скажімо, у Іраку з боку Великобританії працює Aegis Defence Services. Також свої приватні комерційні структури військового напрямку мають: Норвегія (Omega Group), Південна Африка (Executive Outcomes), Ірландія (Integrated Risk management), Австралія (Unity Resources Group). Таким компаніям не бракує замовлень навіть у мирний час. Їх послуги потрібні крупним корпораціям, скажімо, Integrated Risk management забезпечує охорону газопроводу у Корибі (північний захід Ірландії ) та використовувалася для подавлення протестів проти будівництва газопроводу.
Поява приватних військових компаній допомогла вирішити дилему між відповідальністю за найманство та обмеженими міжнародними договорами регулярними військовими частинами. Якщо раніше моря борознив відомий Френсіс Дрейк, нині – захищені контрактами з держдепартаментом США кондотьєри Xe Services. Як кажуть, нічого особистого – лише бізнес.
http://politcom.org.ua/
http://livasprava.info/
среда, 3 марта 2010 г.
вторник, 2 марта 2010 г.
Carlsberg Group в Україні або як відсвяткувати річницю ХМЗ
Українські націоналісти над усе люблять своїх ворогів. Дійсно, проти кого боролися би патріоти, якби, дійсно, «воріженьки» згинули як «роса на сонці»?
Нещодавно про свої наміри прочитати в Могилянці лекцію «Переможцями не народжуються, ними стають» оголосив генеральний директор компанії «Славутич» Петро Чернишов. Гарний зразок ворога для націонал-патріотів: карикатурної «руської зовнішності», громадянин Росії так ще й написав рік тому статтю, де козаків порівняв із «сомалійськими піратами» та «чеченськими бойовиками». Топ-менеджер свою зустріч відмінив, злякавшись погроз зриву заходу. Ситуація, цікава як одноденка для новинних сайтів, хоча дає змогу поживити мозок і задатися кількома логічними питаннями.
По-перше, відколи найменування «чеченським бойовиком» стало для «панів-патріотів» негативним? Ще зовсім нещодавно тема «національно-визвольного руху Ічкерії» була улюбленою на форумах і сайтах, а участь УНА-УНСО на боці Басаєва у конфлікті звучала мало не рефреном до відновлення «козацького духу».
По-друге, відколи образ «пірата» став негативним для людей, які звуть себе «антисистемними»? Очевидно, панове, які оголосили «чернишовгейт», недалеко відійшли від духу кріпака, «провансальця», як писав Дмитро Донцов. Можливо, козаки видаються їм карикатурними та добрими персонажами з мультика про козаків, що у футбол грали?
Сучасним націоналістам годі і мріяти відмовитися від благ життя та заснувати вольницю, подібну до Запорозької. Навіщо? Куди простіше сидіти в теплих аудиторіях, дозвілля проводити на націоналістичних форумах, а потім знайти роботу, отримувати свої кількасот доларів і далі постити у форумах, ходити на концерти та слідкувати за «антиукраїнськими» висловлюваннями.
Плекати дух кріпака на захист «провансальця» - ось як виглядають «антипіратські виступи» патріотів. До речі, у останньому прес-релізі було сказано, що студенти, «замість байок Чернишова» пішли на лекцію «Молоді – про Бандеру». За участі Сергія Квіта, між іншим, автора монографії про Дмитра Донцова. Будувати конспірологічних припущень стосовно перетинання в часі лекції генерального директора та Президента НаУКМа – не будем.
На жаль, «маленький українець» у цій ситуації ніким не був згаданий. У складі концерну «Славутич, Carlsberg Україна» працює велика кількість людей. Це – заводи у Києві, Львові та Запоріжжі. Ситуацію із заробітними платами, які виплачує цей концерн гарно характеризує факт, що у Данії заводи Carlsberg охоплені страйками. Західноєвропейський робітник стоїть за свої права – чого, на жаль, не можна сказати про нашого. І це недогляд. Справжні спадкоємці піратів мали б чинити інакше. Але цей недогляд можна виправити, якщо будемо пам”ятати поразки та перемоги робітничого класу. І не просто тримати у пам”яті, а розуміти причини успіхів та невдач.
У березні спливає рік від того часу, як розгнівані робітники захопили машинобудівний завод у Херсоні. Так ми святкували початок великої кризи. Розв”язка цього конфлікту не виправдала сподіваннь. Будьмо відвертими, бонуси від захоплення отримали не звичайні робітники, а власник, якому держава допомогла розібратися з боргами, та керівник страйку Немчонок, якого зараз можна зустріти на херсонських бігбордах. Форми власності змінено не було, соціальних гарантій теж не досягли. Діям не вистачало демократизму, системності, стратегії. Лідери мають бути підзвітними масі. Інакше, у них виникає бажання пограти у політику. Одноосібний „керівник страйку” та „лідер” має аж надто багато спокус. Класова боротьба не є одномоментним виступом. Їй потрібна стратегія та постійна організація. Профспілки, мережі опору, ідеологічні пропагандистські групи мають створити політичне тіло робітничого класу. Від парти у ВИШі чи училищі до верстата чи місця за комп”ютером на виробництві проходить фронт цієї боротьби.
Ліві люблять проклинати Coca-Cola та McDonald’s, утім, це рідко коли виходить за межі театралізованих акцій і хепенінгів. За теоретичними читаннями ми забуваємо, що ринок знає лише логіку кредиту та дебету. Без розбудови відповідної структури, що бореться не зовні, а у середині колективів ми не матимемо достатньої сили. Тієї самої „вольниці”, що надихала революціонерів початку 20го століття. Сила плебея у самоорганізації. Тільки вона творить із забитої та зневажоної людини лицаря.
Річницю ХМЗ варто відсвяткувати з апломбом . Від діалектики слона та Моськи ми маємо вийти на дихотомію Давида та Голіафа. І забрати у правих право охороняти козацькі традиції та виступати проти транснаціональних менеджерів-експлуататорів. Добре, що у „Метро Кеш енд Кері” діє профспілка. Якщо ТНК в Україні будуть охоплені профспілками, то от тоді чернишови і їхні праві „опоненти” відчують значний дискомфорт.
Комополітичний капітал і націоналістичні демагоги є двома сторонами однієї буржуазної медалі. Критика "правих" не є дошкульної для капіталіста. Їх турбує капіталіст "вихідного дня", коли він пихато розводиться про успіх, а не всіх інших днів, коли він систематично визискує робітництво та експлуатує ту саму "національну культурку", як тло для рекламних кліпів. Наших доморощених "нашадків Донцова" турбує не це, а єдине правдиве слово, що зірвалося із вуст капіталіста. І це іще раз демонструє, що націоналістам важливіше їхні фантазії ніж дійсність. Тільки фантазії дають можливість їм зберегти свої помилкові забобони та заховатися від дійсності.
Сьогодні ліві не такі вже сильні. Але дух, розум та організованість творять класову боротьбу у якій „хто був ніким” стає „всім”. Давид має перемогти велета.
До речі, у Данії можна знайти старий символ «Carlsberg» - слона зі свастикою. Теперішнє покоління топ-менеджменту пояснює це захопленням індійською містикою в Європі XIX століття. У 20-30х це «захоплення» стало спільним для верхівки ультраправих та корпоративного бізнесу. Саме союз націоналістів та крупної буржуазії витворив фашистську Європу. Сьогодні їм про це не дуже зручно згадувати.
Нам потрібні нові перемоги. ВОНИ прагнуть поразки, адже втеча від свободи їхній симптом. Ми маємо звільнити ЇХ від забобонів та відчуження. Жертвою капіталізму та держави є і самі визискувачі, і їхня ідеологічна обслуга. Забрати у них владу та можливість експлуатувати є наш гуманістичний обов»язок перед НИМИ. Тільки так вони знову зможемо повернути їм людяність.
Проти фашизму та капіталізму!!!
http://livasprava.info/index.php?option=com_content&task=view&id=1731&Itemid=1
Нещодавно про свої наміри прочитати в Могилянці лекцію «Переможцями не народжуються, ними стають» оголосив генеральний директор компанії «Славутич» Петро Чернишов. Гарний зразок ворога для націонал-патріотів: карикатурної «руської зовнішності», громадянин Росії так ще й написав рік тому статтю, де козаків порівняв із «сомалійськими піратами» та «чеченськими бойовиками». Топ-менеджер свою зустріч відмінив, злякавшись погроз зриву заходу. Ситуація, цікава як одноденка для новинних сайтів, хоча дає змогу поживити мозок і задатися кількома логічними питаннями.
По-перше, відколи найменування «чеченським бойовиком» стало для «панів-патріотів» негативним? Ще зовсім нещодавно тема «національно-визвольного руху Ічкерії» була улюбленою на форумах і сайтах, а участь УНА-УНСО на боці Басаєва у конфлікті звучала мало не рефреном до відновлення «козацького духу».
По-друге, відколи образ «пірата» став негативним для людей, які звуть себе «антисистемними»? Очевидно, панове, які оголосили «чернишовгейт», недалеко відійшли від духу кріпака, «провансальця», як писав Дмитро Донцов. Можливо, козаки видаються їм карикатурними та добрими персонажами з мультика про козаків, що у футбол грали?
Сучасним націоналістам годі і мріяти відмовитися від благ життя та заснувати вольницю, подібну до Запорозької. Навіщо? Куди простіше сидіти в теплих аудиторіях, дозвілля проводити на націоналістичних форумах, а потім знайти роботу, отримувати свої кількасот доларів і далі постити у форумах, ходити на концерти та слідкувати за «антиукраїнськими» висловлюваннями.
Плекати дух кріпака на захист «провансальця» - ось як виглядають «антипіратські виступи» патріотів. До речі, у останньому прес-релізі було сказано, що студенти, «замість байок Чернишова» пішли на лекцію «Молоді – про Бандеру». За участі Сергія Квіта, між іншим, автора монографії про Дмитра Донцова. Будувати конспірологічних припущень стосовно перетинання в часі лекції генерального директора та Президента НаУКМа – не будем.
На жаль, «маленький українець» у цій ситуації ніким не був згаданий. У складі концерну «Славутич, Carlsberg Україна» працює велика кількість людей. Це – заводи у Києві, Львові та Запоріжжі. Ситуацію із заробітними платами, які виплачує цей концерн гарно характеризує факт, що у Данії заводи Carlsberg охоплені страйками. Західноєвропейський робітник стоїть за свої права – чого, на жаль, не можна сказати про нашого. І це недогляд. Справжні спадкоємці піратів мали б чинити інакше. Але цей недогляд можна виправити, якщо будемо пам”ятати поразки та перемоги робітничого класу. І не просто тримати у пам”яті, а розуміти причини успіхів та невдач.
У березні спливає рік від того часу, як розгнівані робітники захопили машинобудівний завод у Херсоні. Так ми святкували початок великої кризи. Розв”язка цього конфлікту не виправдала сподіваннь. Будьмо відвертими, бонуси від захоплення отримали не звичайні робітники, а власник, якому держава допомогла розібратися з боргами, та керівник страйку Немчонок, якого зараз можна зустріти на херсонських бігбордах. Форми власності змінено не було, соціальних гарантій теж не досягли. Діям не вистачало демократизму, системності, стратегії. Лідери мають бути підзвітними масі. Інакше, у них виникає бажання пограти у політику. Одноосібний „керівник страйку” та „лідер” має аж надто багато спокус. Класова боротьба не є одномоментним виступом. Їй потрібна стратегія та постійна організація. Профспілки, мережі опору, ідеологічні пропагандистські групи мають створити політичне тіло робітничого класу. Від парти у ВИШі чи училищі до верстата чи місця за комп”ютером на виробництві проходить фронт цієї боротьби.
Ліві люблять проклинати Coca-Cola та McDonald’s, утім, це рідко коли виходить за межі театралізованих акцій і хепенінгів. За теоретичними читаннями ми забуваємо, що ринок знає лише логіку кредиту та дебету. Без розбудови відповідної структури, що бореться не зовні, а у середині колективів ми не матимемо достатньої сили. Тієї самої „вольниці”, що надихала революціонерів початку 20го століття. Сила плебея у самоорганізації. Тільки вона творить із забитої та зневажоної людини лицаря.
Річницю ХМЗ варто відсвяткувати з апломбом . Від діалектики слона та Моськи ми маємо вийти на дихотомію Давида та Голіафа. І забрати у правих право охороняти козацькі традиції та виступати проти транснаціональних менеджерів-експлуататорів. Добре, що у „Метро Кеш енд Кері” діє профспілка. Якщо ТНК в Україні будуть охоплені профспілками, то от тоді чернишови і їхні праві „опоненти” відчують значний дискомфорт.
Комополітичний капітал і націоналістичні демагоги є двома сторонами однієї буржуазної медалі. Критика "правих" не є дошкульної для капіталіста. Їх турбує капіталіст "вихідного дня", коли він пихато розводиться про успіх, а не всіх інших днів, коли він систематично визискує робітництво та експлуатує ту саму "національну культурку", як тло для рекламних кліпів. Наших доморощених "нашадків Донцова" турбує не це, а єдине правдиве слово, що зірвалося із вуст капіталіста. І це іще раз демонструє, що націоналістам важливіше їхні фантазії ніж дійсність. Тільки фантазії дають можливість їм зберегти свої помилкові забобони та заховатися від дійсності.
Сьогодні ліві не такі вже сильні. Але дух, розум та організованість творять класову боротьбу у якій „хто був ніким” стає „всім”. Давид має перемогти велета.
До речі, у Данії можна знайти старий символ «Carlsberg» - слона зі свастикою. Теперішнє покоління топ-менеджменту пояснює це захопленням індійською містикою в Європі XIX століття. У 20-30х це «захоплення» стало спільним для верхівки ультраправих та корпоративного бізнесу. Саме союз націоналістів та крупної буржуазії витворив фашистську Європу. Сьогодні їм про це не дуже зручно згадувати.
Нам потрібні нові перемоги. ВОНИ прагнуть поразки, адже втеча від свободи їхній симптом. Ми маємо звільнити ЇХ від забобонів та відчуження. Жертвою капіталізму та держави є і самі визискувачі, і їхня ідеологічна обслуга. Забрати у них владу та можливість експлуатувати є наш гуманістичний обов»язок перед НИМИ. Тільки так вони знову зможемо повернути їм людяність.
Проти фашизму та капіталізму!!!
http://livasprava.info/index.php?option=com_content&task=view&id=1731&Itemid=1
суббота, 27 февраля 2010 г.
Троянський кінь від влади
Троянський кінь від влади
У студентського самоврядування свято! 10 лютого набула чинності нова редакція закону України „Про освіту”, що значно розширює повноваження різноманітних студентських парламентів. Зокрема, тепер даним структурам будуть виділятися кошти, його представники будуть брати участь в роботі Вченої ради, а виключити з ВНЗ вас зможуть лише з їх згоди.
Всілякі „молодіжні лідери” святкують перемогу. А ми тим часом спробуємо проаналізувати закордонний досвід та вірогідні наслідки прийняття цього нормативного акту.
Закордонний досвід
Ми всі знаємо, як модно в нашій країні посилатися на Європу. Ледь не кожен день з екрану телевізора летять на нас гучні фрази про „європейський вибір”, „європейські цінності”, „європейські стандарти” та „європейський досвід”. При цьому передбачливо замовчуються масові протести, демонстрації та страйки, якими й виборюється та сама „західна демократія”. Це частина пануючого владного дискурсу в країні. Це те, що має формувати „правильні цінності” в населення. Іншими словами – це те, чим забивають нам баки.
Коли вводили болонську систему – посилались на європейський вибір. А на заході тим часом однозначної думки не існувало. Коли ж почалися масові протести проти системи, що призвела „до поглиблення соціальної нерівності в доступі до вищої освіти” – нам продовжували говорити про „європейськість” болонки.
Наші молоді ватажки також люблять говорити про Європу. І так само люблять говорити правду, та не всю. От голова секретаріату Української асоціації студентського самоврядування Олександр Смирнов каже: „Закон, який отримав номер 1798-VI, наближає права студентського самоврядування в українських вузах до рівня, характерного для західних сусідів України — держав-членів Європейського Союзу". При цьому товариш Смирнов делікатно обходить тему того, яку роль часто виконують аналоги наших студентських парламентів в Європі.
Історія питання
Якщо говорити про систему „студентського самоврядування”, то Україна дійсно зробила „європейський вибір”. Ми вже довгий час майже повністю копіюємо західні методи роботи зі студентством. Тільки от доброго в цьому нічого немає.
В другій половині ХХ століття в більшості європейських країн встановлюється „держава загального благоденства”. В рамках цієї трансформації створюються органи представництва робітників. Така система фактично послабила радикальні профспілки, що були налаштовані на докорінні зміни в суспільстві. Однією загрозою для капіталу стало менше.
Оскільки план спрацював, то й на студентів перенесли вже випробувану схему. Це було надзвичайно важливо, оскільки в ті часи саме студентство було найбільш незручною групою для влади. Зокрема, Франція, Німеччина, Італія та багато інших країн заходу були учасниками масових студентських нонконформістських рухів 60-х років, вплив котрих ми відчуваємо і до сьогодні.
Троянський кінь від влади
Введення органів „студентського самоврядування” дало свій результат, але він не був таким вже вигідним для влади. Традиції боротьби, прямої демократії, що беруть початок ще з започаткування університетської освіти в Європі, майже повністю нівелювали спроби влади утихомирити студентство. Подібні органи фактично перебувають під контролем студентів і більше нагадують платформу для реалізації різноманітних студентських проектів. Наприклад, в багатьох країнах Європи діють різноманітні автономні від адміністрації студентські кафе, що функціонують на засадах самоврядування (незалежно від будь-якої адміністрації).
На сьогодні, студентські парламенти багатьох західних країн виконують координаційні функції. При цьому вони координують не роздачу флаєрів чи проїзних, а часто – протестну діяльність студентів. Зовсім недавно, під час захоплення ВНЗ Німеччини студентами, саме „студентське самоврядування” координувало такі дії.
Практичні наслідки
Наше „самоврядування” (в більшості своїй) наразі виконує три функції. 1. Є трампліном для кар’єрного росту певних людей 2. Займається організацією всіляких КВК та тому подібних речей 3. Легітимізує антистудентські рішення адміністрацій, створюючи ілюзію узгодження рішень зі студентством.
В таких реаліях владне збільшення прав „студентського самоврядування” це палка з двома кінцями. З однієї сторони – це закріплення існуючого стану, а з іншого потенційна можливість для студентства.
Якщо студенти самоорганізуються, згадають про солідарність та взаємодопомогу, то, без всілякого сумніву, нові повноваження можуть зіграти їм на руку. „Студентське самоврядування” в такому випадку буде зручним інструментом для проведення своєї політики – політики, спрямованої на визволення студентства. Якщо ж студент залишиться пасивним, якщо він буде продовжувати перекладати вирішення власних справ на „обраних”, то й наслідки будуть відповідні.
В той же час існують об’єктивно негативні наслідки таких законодавчих змін. Повноваження, що були надані „студентському самоврядуванню”, фактично закріплюють саме представницьку форму спілкування студента з адміністрацією. Ієрархічна природа останньої зменшує вірогідність участі кожного в управлінні студентським життям. Лише „обрані” виконують ці функції, в той час, як звичайний студент усувається від прийняття рішень.
До того ж, нова редакція закону „Про освіту” фактично б’є по студентським профспілкам. Копіюючи функції останніх, в сучасних реаліях закон фактично ставить питання про їх необхідність.
Вигідність профспілки для студента заключається в тому, що він може створити свою структуру. Вона буде мати зрозумілі для нього механізми прийняття рішень та базуватися на зручних для нього принципах. Така організація буде мати такі ж права, як і „офіційна – жовта”. Зі „студентським парламентом” все складніше. Свій вже не створиш. Отже, прийдеться грати по правилам вже визначеним за вас.
Епілог
Якщо виходити з реального життя – то наразі ефект від таких нововведень є скоріше негативним. Наше „студентське самоврядування” в більшості своїй не діє. З новим законопроектом ця проблема точно не зникне, а лише поглибиться. До сьогоднішнього дня всілякі студентські парламенти лежали під адміністрацією, а їх лідери робили кар’єру, тепер же ці структури долучили до „кормушки” та влади. Звичайно, в таких умовах слід очікувати чого завгодно, але не реальної демократії. Хіба що нашої особливої - української.
Своїм рішенням влада подарувала студентству троянського коня. Чи зіграє така карта – залежить від самих студентів. Втім, останні (як і завжди) не поінформовані про те, що найближчим часом може серйозно вплинути на їхнє життя.
http://direct-action.org.ua/?p=204
http://livasprava.info/index.php?option=com_content&task=view&id=1697&Itemid=1
О коммерциализации образования
Калифорнийские студенты освободили захваченный кампус
Греция. В преддверии 6 декабря начались захваты университетов
Университет Калифорнии: оккупация кампусов
"Произошло нечто неожиданное"? О европейских студенческих протестах
четверг, 25 февраля 2010 г.
Одна нація, одна мова, одна грошова дійна корова
Единство – это ни что иное, как форма буржуазной эксплуатации под защитой штыка. Так точно, политическое единство в крупных государствах есть власть буржуазии. От того буржуа и желает единого государства. (П. Ж.Прудон)
Депутат и член ВО «Свобода» Фарион сообщает во всеуслышание, что все, кого зовут Миша, пусть «едут в Московию», а корень имени Лиза произошел от слова «лизать». Насколько далеко можно зайти, навязывая ребенку из детского сада, неспособному критически воспринимать слова взрослого человека, шовинистические взгляды? В силу своего возраста, ребенку легче называть своего приятеля тем именем, которое легче произносится (а может быть, просто ассоциируется у детсадовца со словом «мишка»?). Не является ли это «культурное» насилие над ребенком чем-то родственным насилию государственному? То и другое оправдывается высокими мотивами, но служит власти и контролю конкретных людей. В этот момент трудно отличить политика и «интеллигентку» Фариони от обычного упивающегося своей властью милицейского чинуши.
Рудольф Роккер в 1919 сказал об этом: «И может ли быть иначе? Ведь единое национальное государство – ни что иное, как воплощённый принцип власти привилегированных классов, победа униформизма и шаблона над богатым разнообразием народного духа, триумф духовной дрессировки над естественным воспитанием и созданием характера, вытеснение личностного чувства падальным подчинением, одним словом – изнасилование свободы грубой государственной силой». Каков, при таком бессмысленном самоотрицании может быть характер национального государства?
«Левые», представленные в парламенте, давно стали частью класса современных капиталистов, тех самых «собственников средств общественного производства, применяющих наемный труд» (Ф.Энгельс, К. Маркс). Пролетариат не имеет отечества – об этом национализированные «коммунисты» тоже забыли, а если бы не забыли – не вписались бы в рамки существующей системы и не смогли бы получать прибыль от своего депутатского кресла. Защита отечества становится нужным, пусть не жизненно необходимым, пунктом предвыборной программы. Это напоминает социал-демократов Германии 20-х годов. Заходит речь о единой нации. На смену советскому государственному антисемитизму и приходит украинский шовинизм. Чтобы уловить различие между нацией и народом важно понимать, в чем различия общественной организации и государственной.
Общественная организация есть образование естественное, создающееся само собой внутри непосредственно общества. Его развитие происходит снизу вверх. Важно также понимать, что общественная организация основана на общих интересах. На её развитие влияют определенные необходимости (предпосылки).
Государственная организация всегда есть нечто искусственное. Она создается привилегированным меньшинством, представленным правящим классом, и представляет исключительно его интересы. Вводится в действие, «вдалбливается» она искусственным путём.
Соответственно, народ – это общественная организация, в то время, как нация – государственная.
Народ делает целостным язык, культурное наследие, традиции, обычаи, происхождение, территория. Он является естественным образованием. Будучи подчиненным чужой власти, народ не теряет свои культурные особенности, характерные черты, психологические особенности, культурное развитие, в общем – самоидентификацию. Разрушить его может лишь полное уничтожение всех членов народа. Нельзя заставить личность, одев чужие туфли, стать другой личностью. Так и народ не сможет перенять искусственным путём чужие традиции и духовность. Ассимиляция, если она происходит, - процесс постепенный и плавный, построенный на естественном приспособлении, происходящий добровольно, с молчаливым обоюдным согласием. Пожалуй, захваченный чужой властью, разделенный искусственным путём народ выказывает собственные признаки еще явственнее, нежели в «обычном» состоянии. Примеров – сотни. Немцы и поляки, англичане и ирландцы, Великое княжество Литовское после третьего раздела Речи Посполитой, монголы и китайцы. Государство или отсутствие государства не гарантируют процветания культуре или народу. Связи нет.
Украинский народ не составляет исключение. Так, Киевская Русь до XII века, вплоть до начала монгольских завоеваний, была государством с довольно децентрализованной властью. Официально известно, что у Киева и Новгорода Великого были различные денежные единицы, а по неподтвержденным данным другие денежные единицы также были и у черниговских, и у новгород-северских князей. Это говорило и об экономической, и о политической самостоятельности местных властей. Стоит ли лишний раз упоминать о богатом культурном наследии, которое дала нам та эпоха? И при этом национально-государственное единство отсутствовало.
Великие писатели, поэты, философы, политические деятели – в мировой и в национальной истории часто появлялись в периоды национальной раздробленности. Многие достижений культуры и духовности попадает на эти эпохи, для каждого народа – по разному. Будучи актуальным для своего времени, каждый из них делал свой вклад в историю от имени народа.
Украина, находясь в состоянии политической/национальной раздробленности дала нам наибольшие завоевания в области нашей собственной культуры. Даже советское «ярмо» и то дало больше, чем 19 лет независимости. В первую очередь, её деятели отождествляли себя с народом, единство с которым ощущали. Пребывая в составе различных государств, украинцы, как и, по сути, другие народы, находившиеся в таком же положении, - не являлись исключением из правила, когда народ выделяется своей самобытностью и сплоченностью в составе государства с чуждой ему культурой, религией, традициями, языком, и не может быть насильно стёрт. Тут государственная организация бессильна.
Стоит теперь взглянуть на то, что представляет из себя нация. Это искусственный продукт, который, как и национализм, создан во времена формирования централизованного государства. Никакой почвы, крови, мистики в ней нет. Просто так удобнее управлять. К каждому не поставишь надсмотрщика и шпиона. Национализм дает возможность человеку найти аргументы, чтоб быть самому себе надзирателем.
В период Средневековья, равно как и в Новое время, гражданин, представитель народных масс, в основном, был бесправен, в то время, как сейчас современный человек получил иллюзию своего права влиять на правительство посредством избирательного права. Не получая почти никакой свободы, гражданин получал зато новые обязанности, которые был вынужден тащить на себе. Интересы правящего класса теперь охраняет армия профессиональных солдат и шпионов. Но им было бы тяжело без профессиональных патриотов. Ведь именно их стараниями куются цепи, которые не видны. «Свободный патриот» не видит оков, а они как тот суслик у Пелевина… есть.
Призрак капитализма ухмыляется, видя, как слепые и глухие люди внимают ему, принимая целостность нации за нечто важное, неоспоримое, должное. Единство, сутью которого является централизация власти, - лишь форма эксплуатации. Реакционные явления вроде НЭК по Морали – небольшие рычаги системы «воспитания ценностей», «защиты ценностей». В «случае с патриотизмом» правящий класс апеллирует к идеям о патриотизме, приветствуя ксенофобию, патриотизм, бытовой расизм, мысли о том, нация без единства обречена на вырождение. Он снимает с себя ответственность за крайности. Африканец в луже крови – прямое следствие прямолинейного без всяческих либеральных «уклонов» патриотизма.
Растущая классовая ненависть, материальная нищета, деградация нового поколения, процветание лженауки, коммерческий «пост-модерн» современного искусства – прямое подтверждение тому, что ни национальное единство, ни капитализм не способны удовлетворить простые человеческие потребности. И тело, и дух остаются голодными. Патриотизм – это отвар свеклы и хлеб из опилок, которым кормили заключенных в лагерях смерти. Это может обмануть желудок, но не насытит. Патриотизм – это такой же суррогат культуры и реальности, которым пытаются обмануть уже не желудок, а мозг.
Поймите верно. Плохо не государство Украина или украинский патриотизм. Плохи все государства и все патриотизмы. Исключений нет. Националист может с иронией высказываться об американских или российских ура-патриотах. Проблема в том, что он не видит себя со стороны. Комедийное скетч-шоу «Фарион в детском саду» дало возможность патриотам несколько минут посмотреть на себя со стороны. Ее называют провокатором и «наймитом регионалов», но только потому что рожа в зеркале вышла кривоватая.
Депутат и член ВО «Свобода» Фарион сообщает во всеуслышание, что все, кого зовут Миша, пусть «едут в Московию», а корень имени Лиза произошел от слова «лизать». Насколько далеко можно зайти, навязывая ребенку из детского сада, неспособному критически воспринимать слова взрослого человека, шовинистические взгляды? В силу своего возраста, ребенку легче называть своего приятеля тем именем, которое легче произносится (а может быть, просто ассоциируется у детсадовца со словом «мишка»?). Не является ли это «культурное» насилие над ребенком чем-то родственным насилию государственному? То и другое оправдывается высокими мотивами, но служит власти и контролю конкретных людей. В этот момент трудно отличить политика и «интеллигентку» Фариони от обычного упивающегося своей властью милицейского чинуши.
Не первый десяток лет идет бубнеж о соборности Украины. Уже не первый раз в припадке псевдопатриотической эйфории правительство возводит в ранг национальных героев военных преступников и массовых убийц, строит огромные храмовые комплексы, вкладывая в это миллионы и застраивая зелёные территории городов. Власть периодически устраивает охоту на ведьм: как на «экстремальные группировки украинской молодежи», так и ищет врагов и обидчиков в других странах. Виновны все, кто угодно, главное – не они. Правительство молчаливо поощряет и подыгрывает имитации взаимной неприязни между востоком и западом, на следующий день цитируя Тараса Шевченка: “Єднаймося…” И в конечном итоге политики всегда оправдывают и предательство союзников или предательство своих избирателей национальными интересами и национальным единством. Эти самооправдания стары как мир, но всегда находятся «патриоты» готовые признать их существенность.
Рудольф Роккер в 1919 сказал об этом: «И может ли быть иначе? Ведь единое национальное государство – ни что иное, как воплощённый принцип власти привилегированных классов, победа униформизма и шаблона над богатым разнообразием народного духа, триумф духовной дрессировки над естественным воспитанием и созданием характера, вытеснение личностного чувства падальным подчинением, одним словом – изнасилование свободы грубой государственной силой». Каков, при таком бессмысленном самоотрицании может быть характер национального государства?
«Левые», представленные в парламенте, давно стали частью класса современных капиталистов, тех самых «собственников средств общественного производства, применяющих наемный труд» (Ф.Энгельс, К. Маркс). Пролетариат не имеет отечества – об этом национализированные «коммунисты» тоже забыли, а если бы не забыли – не вписались бы в рамки существующей системы и не смогли бы получать прибыль от своего депутатского кресла. Защита отечества становится нужным, пусть не жизненно необходимым, пунктом предвыборной программы. Это напоминает социал-демократов Германии 20-х годов. Заходит речь о единой нации. На смену советскому государственному антисемитизму и приходит украинский шовинизм. Чтобы уловить различие между нацией и народом важно понимать, в чем различия общественной организации и государственной.
Общественная организация есть образование естественное, создающееся само собой внутри непосредственно общества. Его развитие происходит снизу вверх. Важно также понимать, что общественная организация основана на общих интересах. На её развитие влияют определенные необходимости (предпосылки).
Государственная организация всегда есть нечто искусственное. Она создается привилегированным меньшинством, представленным правящим классом, и представляет исключительно его интересы. Вводится в действие, «вдалбливается» она искусственным путём.
Соответственно, народ – это общественная организация, в то время, как нация – государственная.
Народ делает целостным язык, культурное наследие, традиции, обычаи, происхождение, территория. Он является естественным образованием. Будучи подчиненным чужой власти, народ не теряет свои культурные особенности, характерные черты, психологические особенности, культурное развитие, в общем – самоидентификацию. Разрушить его может лишь полное уничтожение всех членов народа. Нельзя заставить личность, одев чужие туфли, стать другой личностью. Так и народ не сможет перенять искусственным путём чужие традиции и духовность. Ассимиляция, если она происходит, - процесс постепенный и плавный, построенный на естественном приспособлении, происходящий добровольно, с молчаливым обоюдным согласием. Пожалуй, захваченный чужой властью, разделенный искусственным путём народ выказывает собственные признаки еще явственнее, нежели в «обычном» состоянии. Примеров – сотни. Немцы и поляки, англичане и ирландцы, Великое княжество Литовское после третьего раздела Речи Посполитой, монголы и китайцы. Государство или отсутствие государства не гарантируют процветания культуре или народу. Связи нет.
Украинский народ не составляет исключение. Так, Киевская Русь до XII века, вплоть до начала монгольских завоеваний, была государством с довольно децентрализованной властью. Официально известно, что у Киева и Новгорода Великого были различные денежные единицы, а по неподтвержденным данным другие денежные единицы также были и у черниговских, и у новгород-северских князей. Это говорило и об экономической, и о политической самостоятельности местных властей. Стоит ли лишний раз упоминать о богатом культурном наследии, которое дала нам та эпоха? И при этом национально-государственное единство отсутствовало.
Великие писатели, поэты, философы, политические деятели – в мировой и в национальной истории часто появлялись в периоды национальной раздробленности. Многие достижений культуры и духовности попадает на эти эпохи, для каждого народа – по разному. Будучи актуальным для своего времени, каждый из них делал свой вклад в историю от имени народа.
Украина, находясь в состоянии политической/национальной раздробленности дала нам наибольшие завоевания в области нашей собственной культуры. Даже советское «ярмо» и то дало больше, чем 19 лет независимости. В первую очередь, её деятели отождествляли себя с народом, единство с которым ощущали. Пребывая в составе различных государств, украинцы, как и, по сути, другие народы, находившиеся в таком же положении, - не являлись исключением из правила, когда народ выделяется своей самобытностью и сплоченностью в составе государства с чуждой ему культурой, религией, традициями, языком, и не может быть насильно стёрт. Тут государственная организация бессильна.
Стоит теперь взглянуть на то, что представляет из себя нация. Это искусственный продукт, который, как и национализм, создан во времена формирования централизованного государства. Никакой почвы, крови, мистики в ней нет. Просто так удобнее управлять. К каждому не поставишь надсмотрщика и шпиона. Национализм дает возможность человеку найти аргументы, чтоб быть самому себе надзирателем.
В период Средневековья, равно как и в Новое время, гражданин, представитель народных масс, в основном, был бесправен, в то время, как сейчас современный человек получил иллюзию своего права влиять на правительство посредством избирательного права. Не получая почти никакой свободы, гражданин получал зато новые обязанности, которые был вынужден тащить на себе. Интересы правящего класса теперь охраняет армия профессиональных солдат и шпионов. Но им было бы тяжело без профессиональных патриотов. Ведь именно их стараниями куются цепи, которые не видны. «Свободный патриот» не видит оков, а они как тот суслик у Пелевина… есть.
Призрак капитализма ухмыляется, видя, как слепые и глухие люди внимают ему, принимая целостность нации за нечто важное, неоспоримое, должное. Единство, сутью которого является централизация власти, - лишь форма эксплуатации. Реакционные явления вроде НЭК по Морали – небольшие рычаги системы «воспитания ценностей», «защиты ценностей». В «случае с патриотизмом» правящий класс апеллирует к идеям о патриотизме, приветствуя ксенофобию, патриотизм, бытовой расизм, мысли о том, нация без единства обречена на вырождение. Он снимает с себя ответственность за крайности. Африканец в луже крови – прямое следствие прямолинейного без всяческих либеральных «уклонов» патриотизма.
Растущая классовая ненависть, материальная нищета, деградация нового поколения, процветание лженауки, коммерческий «пост-модерн» современного искусства – прямое подтверждение тому, что ни национальное единство, ни капитализм не способны удовлетворить простые человеческие потребности. И тело, и дух остаются голодными. Патриотизм – это отвар свеклы и хлеб из опилок, которым кормили заключенных в лагерях смерти. Это может обмануть желудок, но не насытит. Патриотизм – это такой же суррогат культуры и реальности, которым пытаются обмануть уже не желудок, а мозг.
Поймите верно. Плохо не государство Украина или украинский патриотизм. Плохи все государства и все патриотизмы. Исключений нет. Националист может с иронией высказываться об американских или российских ура-патриотах. Проблема в том, что он не видит себя со стороны. Комедийное скетч-шоу «Фарион в детском саду» дало возможность патриотам несколько минут посмотреть на себя со стороны. Ее называют провокатором и «наймитом регионалов», но только потому что рожа в зеркале вышла кривоватая.
Публикации по теме:
среда, 24 февраля 2010 г.
«Авлита» проведет экологическую экспертизу?
Протесты общественности против строительства универсального перегрузочного комплекса (УПК), возможно, заставят заказчиков строительства пересмотреть свои планы. От терминала они не откажутся. Он слишком важен для них, но на уступки или на имитацию компромисса они уже морально готовы. Стивидорная компания «Авлита», подконтрольная «Метинвесту», намерена привлечь международные организации для проведения независимой экологической экспертизы проекта строительства УПК.
Эспертиза
«До получения результатов независимого исследования и обсуждения их со всеми заинтересованными сторонами никаких строительных работ начато не будет», - сообщил генеральный директор ЗАО «СК «Авлита» Александр Лагоша.
Заказчиком экспертизы выступит ЕБРР, стоимость экспертизы будет включена в смету проекта, отмечается в пресс-релизе компании. Точная стоимость экспертизы пока не ясна, но точно известно, ее бюджет будет превышать сумму в 100 тыс. евро. В настоящее время определяется международная экспертная компания, которая проведет независимую экологическую экспертизу проекта, утверждают представители компании. Экспертиза будет проведена в соответствии с принятой в ЕС методологией, которой предусмотрена как работа с документацией, так и непосредственное изучение деталей на месте будущего проекта. Ожидается, что экспертиза займет от 6 до 12 недель после выбора подрядчика и подписания контракта.
Эспертиза
«До получения результатов независимого исследования и обсуждения их со всеми заинтересованными сторонами никаких строительных работ начато не будет», - сообщил генеральный директор ЗАО «СК «Авлита» Александр Лагоша.
Заказчиком экспертизы выступит ЕБРР, стоимость экспертизы будет включена в смету проекта, отмечается в пресс-релизе компании. Точная стоимость экспертизы пока не ясна, но точно известно, ее бюджет будет превышать сумму в 100 тыс. евро. В настоящее время определяется международная экспертная компания, которая проведет независимую экологическую экспертизу проекта, утверждают представители компании. Экспертиза будет проведена в соответствии с принятой в ЕС методологией, которой предусмотрена как работа с документацией, так и непосредственное изучение деталей на месте будущего проекта. Ожидается, что экспертиза займет от 6 до 12 недель после выбора подрядчика и подписания контракта.
Зачем им терминал
http://livasprava.info/index.php?option=com_content&task=view&id=1695&Itemid=1
вторник, 23 февраля 2010 г.
Ющенко припустився помилки, вшановуючи Бандеру (Девід Марплз, "The Edmonton Journal", Feb. 10, 2010)
Передмова перекладача:
Сьомого лютого на сайті "The Edmonton Journal" під заголовком "Hero of Ukraine linked to Jewish killings" (див. скріншот) було опубліковано статтю Девіда Марплза, професора історії Університету Альберти. У ній автор піддав критиці рішення Ющенка про присвоєння Степанові Бандері звання Героя України. Дев’ятого лютого там само публікується гнівна відповідь видавця едмонтонської газети "Ukrainian News" Марка Левицького, де він характеризує заголовок не інакше як "Vladimir Putinstyle ex-KGB falsification", посилаючись на новітні дослідження СБУ. У підсумку Марплзову статтю було видалено, а пізніше, 10 лютого, опубліковано наново — вже під заголовком "Yushchenko erred in honouring Bandera". Проте, важливо, що фраза, яка обурила Левицького найбільше ("Members of the OUN-B spearheaded pogroms in L’viv in the summer of 1941 when about 4,000 Jews were killed"), лишилася на місці.
Думка Девіда Марплза може видатись особливо цікавою з огляду на те, що в своїй останній монографії Heroes and Villains: Creating National History in Contemporary Ukraine (Central European University Press, 2007) питанню щодо місця ОУН-УПА в модерному українському наративі присвячена більша частина книжки. Будучи написана в спокійному академічному стилі, вона намагається в цілому уникати будь-яких оціночних суджень, хоча й називає медійний дискурс, що обслуговує реабілітацію націоналістів, "пропагандистським".
Почесне звання сьогодні може спровокувати розбіжності серед українців
22 січня, в День Соборності України, президент Віктор Ющенко, що залишає свій пост, офіційно визнав Степана Бандеру Героєм Уукраїни.Нагорода викликала поляризовані реакції. Конгрес українців Канади у Вінніпезі схвалив її. Центр Симона Візенталя у Сполучених Штатах, навпаки, висловив „глибоке обурення” щодо нагородження людини, причетної до загибелі „тисячів євреїв”.
Ким був Степан Бандера і чому він здатний викликати такі емоції через 50 років після своєї смерті?
Він народився першого січня 1909 року в селі Старий Угринів в родині українського греко-католицького священика, в тодішній Австрійській імперії. Його мати померла, коли йому було 13, сестра – у дитинстві. Троє сестер було депортовано після радянського вторгнення до Східної Польщі, а його батько був страчений сталінським НКВС.
Степан вперше став відомим за польського панування. На Паризькій мирній конференції 1918 року західні українські землі були розділені між кількома державами, проте переважна частина перейшла під владу Польщі. Східна Україна стала частиною УРСР з кінця 1922 року. Поляки обіцяли дозволити певну автономію своїй величезній українській меншині на сході країни.
Ця обіцянка не була виконана. Навпаки, край було замирено й заселено польськими колоністами. Велика Українська демократична партія прагнула досягти змін через польський парламент, але поступово екстремісти ставали більш впливовими. У 1930-і роки пануючою ідеологією в Європі був фашизм. Муссоліні в Італії знаходився при владі з 1922 року, а в січні 1933 року Гітлер став канцлером Німеччини. У 1929 році з колишньої Української військової організації було сформовано Організацію українських націоналістів (ОУН), яку очолив полковник Євген Коновалець. Її мета полягала в перегляді результатів Паризького та Ризького мирних договорів, організація базувалась на 10 „заповідях”, серед яких були такі, як „Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї” і „Змагатимеш до поширення сили Української Держави навіть шляхом поневолення чужинців”. Це був типово фашистський рух міжвоєнного періоду, який не відрізнявся від італійської версії.
У 1931 році Бандера очолив крайову екзекутиву ОУН на Західній Україні. ОУН вчинила терористичні акти, вбивши члена радянського консульства у Львові у відповідь на спланований Сталіним голод в радянській Україні в 1933 році, а також міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького у 1934 р. Бандеру було заарештовано за участь в останньому і засуджено до страти після двох довгих судових розглядів. Вирок було замінено на сім строків довічного позбавлення волі. Він провів більше п'яти років у польських тюрмах, доки не був звільнений німцями, котрі 1 вересня 1939 року здійснили напад на Польщу.
Після того, як 1938 року радянським агентом було вбито Коновальця, ОУН, урешті-решт, була розділена на два крила. У квітні 1941 року Бандеру затверджено в якості лідера революційної фракції (ОУН-Б). Іншу фракцію очолив Андрій Мельник (ОУН-М).
Обидві групи співпрацювали з німцями. Бандера вбачав у німецькому вторгненні найкращу надію на незалежність України. ОУН-Б також допомогла підготувати два українські батальйони вермахту для наступу на схід разом із основними німецькими військами. Наприкінці червня 1941 року батальйон "Нахтіґаль" послідував за німцями до Львова, і ОУН-Б проголосив незалежність України на місцевому радіо.
Сьомого лютого на сайті "The Edmonton Journal" під заголовком "Hero of Ukraine linked to Jewish killings" (див. скріншот) було опубліковано статтю Девіда Марплза, професора історії Університету Альберти. У ній автор піддав критиці рішення Ющенка про присвоєння Степанові Бандері звання Героя України. Дев’ятого лютого там само публікується гнівна відповідь видавця едмонтонської газети "Ukrainian News" Марка Левицького, де він характеризує заголовок не інакше як "Vladimir Putinstyle ex-KGB falsification", посилаючись на новітні дослідження СБУ. У підсумку Марплзову статтю було видалено, а пізніше, 10 лютого, опубліковано наново — вже під заголовком "Yushchenko erred in honouring Bandera". Проте, важливо, що фраза, яка обурила Левицького найбільше ("Members of the OUN-B spearheaded pogroms in L’viv in the summer of 1941 when about 4,000 Jews were killed"), лишилася на місці.
Думка Девіда Марплза може видатись особливо цікавою з огляду на те, що в своїй останній монографії Heroes and Villains: Creating National History in Contemporary Ukraine (Central European University Press, 2007) питанню щодо місця ОУН-УПА в модерному українському наративі присвячена більша частина книжки. Будучи написана в спокійному академічному стилі, вона намагається в цілому уникати будь-яких оціночних суджень, хоча й називає медійний дискурс, що обслуговує реабілітацію націоналістів, "пропагандистським".
Почесне звання сьогодні може спровокувати розбіжності серед українців
22 січня, в День Соборності України, президент Віктор Ющенко, що залишає свій пост, офіційно визнав Степана Бандеру Героєм Уукраїни.Нагорода викликала поляризовані реакції. Конгрес українців Канади у Вінніпезі схвалив її. Центр Симона Візенталя у Сполучених Штатах, навпаки, висловив „глибоке обурення” щодо нагородження людини, причетної до загибелі „тисячів євреїв”.
Ким був Степан Бандера і чому він здатний викликати такі емоції через 50 років після своєї смерті?
Він народився першого січня 1909 року в селі Старий Угринів в родині українського греко-католицького священика, в тодішній Австрійській імперії. Його мати померла, коли йому було 13, сестра – у дитинстві. Троє сестер було депортовано після радянського вторгнення до Східної Польщі, а його батько був страчений сталінським НКВС.
Степан вперше став відомим за польського панування. На Паризькій мирній конференції 1918 року західні українські землі були розділені між кількома державами, проте переважна частина перейшла під владу Польщі. Східна Україна стала частиною УРСР з кінця 1922 року. Поляки обіцяли дозволити певну автономію своїй величезній українській меншині на сході країни.
Ця обіцянка не була виконана. Навпаки, край було замирено й заселено польськими колоністами. Велика Українська демократична партія прагнула досягти змін через польський парламент, але поступово екстремісти ставали більш впливовими. У 1930-і роки пануючою ідеологією в Європі був фашизм. Муссоліні в Італії знаходився при владі з 1922 року, а в січні 1933 року Гітлер став канцлером Німеччини. У 1929 році з колишньої Української військової організації було сформовано Організацію українських націоналістів (ОУН), яку очолив полковник Євген Коновалець. Її мета полягала в перегляді результатів Паризького та Ризького мирних договорів, організація базувалась на 10 „заповідях”, серед яких були такі, як „Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї” і „Змагатимеш до поширення сили Української Держави навіть шляхом поневолення чужинців”. Це був типово фашистський рух міжвоєнного періоду, який не відрізнявся від італійської версії.
У 1931 році Бандера очолив крайову екзекутиву ОУН на Західній Україні. ОУН вчинила терористичні акти, вбивши члена радянського консульства у Львові у відповідь на спланований Сталіним голод в радянській Україні в 1933 році, а також міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького у 1934 р. Бандеру було заарештовано за участь в останньому і засуджено до страти після двох довгих судових розглядів. Вирок було замінено на сім строків довічного позбавлення волі. Він провів більше п'яти років у польських тюрмах, доки не був звільнений німцями, котрі 1 вересня 1939 року здійснили напад на Польщу.
Після того, як 1938 року радянським агентом було вбито Коновальця, ОУН, урешті-решт, була розділена на два крила. У квітні 1941 року Бандеру затверджено в якості лідера революційної фракції (ОУН-Б). Іншу фракцію очолив Андрій Мельник (ОУН-М).
Обидві групи співпрацювали з німцями. Бандера вбачав у німецькому вторгненні найкращу надію на незалежність України. ОУН-Б також допомогла підготувати два українські батальйони вермахту для наступу на схід разом із основними німецькими військами. Наприкінці червня 1941 року батальйон "Нахтіґаль" послідував за німцями до Львова, і ОУН-Б проголосив незалежність України на місцевому радіо.
Члени ОУН-Б влітку 1941 року зініціювали погром у Львові, в ході якого було вбито близько 4 тисяч євреїв.
ДАЛІ:
пятница, 19 февраля 2010 г.
40 лет «фашизму с человеческим лицом». Валькирия свое отлетала
Тихо и незаметно отметили французские новые правые 40-летие своего движения. Их популярность пережила свой пик еще в прошлом веке. В 90-х подобное событие не осталось не замеченным в прессе и политических кругах. Прежде всего, в постсоветских республиках, где к подобным идеям в то время испытывали несколько нездоровый интерес. Влияние Алена де Бенуа (главный идеолог новых правых) испытывали раскрученные политики и культовые субкультурщики, например, Корчинский и Курёхин.
Теперь интерес к новым правым в бывшем СССР практически исчез или носит фрагментарный характер. Празднование круглой даты прошло без особого шума. Оно ограничилось лекциями Бенуа в Питере, где он презентовал свою книгу на русском. На родине новых правых, во Франции все было еще скромнее: Группа Исследования и Изучения и Европейской Цивилизации (GRECE) – штаб направления, не удосужилась даже как-то отреагировать на круглую дату. Между тем 10 лет назад, когда Группа праздновала 30-летие, членами GRECE был выпущен специальный манифест «Новые правые. Год 2000».
Все началось в мае 68-ого. В то время, когда абсолютное большинство студентов возводили в Латинском квартале баррикады, нашлась небольшая кучка фриков, которые предпочли участию в революции, издательскую рутину. В итоге на свет появился журнал Nouvelle École – продукт труда нескольких активистов молодёжных правых организаций – Федерация Студентов Националистов и Акция Европа. Год спустя на базе редакции Nouvelle École появилась аналитическая группа - уже упомянутая GRECE. Именно это событие считается официальной датой рождения движения.
Гресисты задались задачей помочь правым достойно отрефлексировать на феномен 68-го года, модифицируя одновременно все правое движение. На тот момент правый лагерь, в том числе во Франции, представлял унылую картину: вишисты, последователи католической монархистской Action française, противники деколонизации, золотая молодежь. Впрочем, идейным кризисом в 60-ые были охвачены даже крупные консервативные партии. Историки пишут о том, что своим рождением Новые правые весьма обязаны неспособностью либеральных и консервативных философов предложить привлекательную альтернативу в противовес левым теориям.
Ничего сверхоригинального в результате своих мозговых штурмов GRECE не придумала. Участники Группы взяли метаполитические идеи итальянского коммуниста и антифашиста Грамши о влиянии культуры и общественного дискурса на политические институты (т.н. теория гегемонии) и модифицировали их под актуальные задачи правой. Одновременно, дистанцируясь от французской националистической традиции, дискредитированной сотрудничеством с гитлеровцами, GRECE сделала ставку на паневропейскую идею в трактовке философов-традиционалистов Рене Генона и Юлиса Еволы. Так же они пытались выделить из социализма не интернационалистскую составляющую.
Таким образом, цель новых правых в двух словах заключалось в том, что бы посредством кропотливой культурной деятельности навязывать для начала правым партиям истеблишмента, а затем всему обществу ценности некой европейской цивилизации дохристианского разлива т.н. Традиции. Визуально это идеальное общество на страницах журналов Новых Правых изображается как декорация к операм Вагнера.
Политический переворот, который последует за установлением монополии на политическую дискуссию, по мнению отцов основателей GRECE будет делом техники
Первая декада существования GRECE выдалась очень сумбурной. С одной стороны они продолжили работать с ведущими французскими группировками ультраправых – Республиканский Альянс за Свободу и Прогресса, Запад, Новый Порядок. В то же время завязали контакты с голлистами и либералами. Так, в 1974-ом некоторые гресисты участвовали в избирательной президентской кампании либерала Жискара д`Эстена. Крупным успехом для гресистов можно считать захват изнутри Клуба de l'Horloge. Клуб – был придумана либералами и голлистами в 1974-ом как ассоциация неких закрытых дискуссионных и образовательных центров технократов и бюрократов правых взглядов. К концу 70-ых Клуб четко идентифицировал с себя с GRECE.
Но все это было не очень заметно и значимо. Прорывом для новых правых можно считать 1978-ой год, когда 22 июня в либеральной газете Le Monde появилась статья, посвящённая Группе. Лейтмотив публикации – вот есть у нас и такие забавные экспонаты на правом фланге. Ведущее французское правое издание Le Figaro подхватило тему и начало активно популиризировать GRECE в среде сторонников консервативных идей. В новых правых некоторые распознали зарю интеллектуального ренессанса правого движения. Несколько французских министров в это время публично симпатизировали GRECE. Участники Группы получили весомые посты в правых медиа. Национальный Фронт Ле Пена, который в середине 80-ых получает пропуск в большую политику, также был не прочь позаигрывать с Новыми Правыми. В Германии, Италии, Испании, Великобритании возникают группы последователей Бенуа, копирующие тактику GRECE.
Но уже к концу 80-ых гресисты вернулись туда - откуда пришли: маленькой секте интеллектуалов. Почему французские Новые Правые не смогли выйти за рамки гетто? Историки называют ряд причин.
- гресисты рассматривали себя как последовательные конкуренты новых левых. В начале 80-ых начался исход многих лидеров 68-го. Знаковые фигуры примкнули к весьма умеренной миттерановской Соцпартии (Р. Дебре, Б.Кушнер и т.д.). Новые правые боялись подобного поглощения со стороны крупных политических структур.
- руководство Новых правых упорно сопротивлялась попыткам организационной реформы, отдавая предпочтение формату интеллектуальных тусовок. Тексты Группы крайне заумные и очень сложны для массовой политической пропаганды.
- отношение к исламу. Начиная с 80-ых, исламская проблематика, связанная с темой эмиграции, стала основной «фишкой» правых радикалов. Новые Правые между тем долгое время культивировали ислам как последнюю религию, связанную с Традицией. Клаудио Мутти – лидер итальянских Новых Правых, также кстати мусульманин, писал, что ислам - последняя религия, связанная с дохристианской индо – европейской традицией».
- тема СССР. Призывы следовать европейской традиции логически означали критику американского империализма, неприятие логики капитализма и отсюда подспудные симпатии к СССР. В разгар холодной войны и связанной с ней антисоветской истерикой на Западе такой взгляд противоречил мировоззрению представителей правого электората.
- как интеллектуальный фасад правого движения новые правые не состоялись в силу начала консервативно – либеральной волны 80-90-ых. Все фешенебельные правые партии начинают носиться в это время с фукиямовскими идеями насчет «конца истории». Отсюда последовало ослаблению интереса к идеям традиционалистов. Так в Великобритании в это время почила группа новых правых внутри молодежки тори.
- наконец в теориях новых правых присутствует элемент религиозного сектантства. Наверное, в той же Франции найдется очень мало правых избирателей, желающих бороться с католицизмом и записываться в неоязыческие секты. А это одна из составляющих программы новых правых.
Имели место попытки создать более съедобный для правого избирателя вариант Новой Правой. Пьер Виаль (Pierre Vial) – один из пионеров GRECE еще в середине 80-ых разругался вдрызг с Бенуа из-за нежелания последнего реформировать движение. Виаль оставил Группу и подался Национальный Фронт. Но его попытки охмурить лепеновцев догмами «паневропеизма» результата не принесли. Национальный Фронт как был, так и остается обывательской партией расистов и главной партией противников европейской интеграции. Сам Виаль очень быстро погрузился во внутрипартийные склоки, интриговал против Ле Пена, был одним застрельщиков партийного из раскола, затем вернулся во Фронт….
Проект «новые правые» как комплексная перезагрузка идеологии современной правой не состоялся. Но некие новые элементы в правое движение они привнесли. Именно благодаря Бенуа и кампании сегодняшние правые активно заигрывают с левой эстетикой, терминологией. Тот же национал-автономизм, как попытка замаскировать анархистской, левацкой атрибутикой и риторикой бананальные расизм и антисемитизм был бы невозможен без усилий правых интеллектуалов. Впрочем, и тут можно говорить об их поражении. Наци-автономы являются глубоко маргинальным молодежным движением, которое никогда не сможет добиться «культурной гегемонии». Субкультурой, что является шагом назад в организации, даже по сравнению с предшествовавшими им маломощными партийными структурами неонацистов. Тут идеологическая и стилистическая победа новых правых означает политическую капитуляцию неонацистов.
Возможно, именно в том, чтобы придать правым партиям немного привлекательности в глазах молодежи и заключался 40 лет назад смысл заказа на проект новые правые. Иногда стоит бояться исполнения собственных желаний.
Теперь интерес к новым правым в бывшем СССР практически исчез или носит фрагментарный характер. Празднование круглой даты прошло без особого шума. Оно ограничилось лекциями Бенуа в Питере, где он презентовал свою книгу на русском. На родине новых правых, во Франции все было еще скромнее: Группа Исследования и Изучения и Европейской Цивилизации (GRECE) – штаб направления, не удосужилась даже как-то отреагировать на круглую дату. Между тем 10 лет назад, когда Группа праздновала 30-летие, членами GRECE был выпущен специальный манифест «Новые правые. Год 2000».
Все началось в мае 68-ого. В то время, когда абсолютное большинство студентов возводили в Латинском квартале баррикады, нашлась небольшая кучка фриков, которые предпочли участию в революции, издательскую рутину. В итоге на свет появился журнал Nouvelle École – продукт труда нескольких активистов молодёжных правых организаций – Федерация Студентов Националистов и Акция Европа. Год спустя на базе редакции Nouvelle École появилась аналитическая группа - уже упомянутая GRECE. Именно это событие считается официальной датой рождения движения.
Гресисты задались задачей помочь правым достойно отрефлексировать на феномен 68-го года, модифицируя одновременно все правое движение. На тот момент правый лагерь, в том числе во Франции, представлял унылую картину: вишисты, последователи католической монархистской Action française, противники деколонизации, золотая молодежь. Впрочем, идейным кризисом в 60-ые были охвачены даже крупные консервативные партии. Историки пишут о том, что своим рождением Новые правые весьма обязаны неспособностью либеральных и консервативных философов предложить привлекательную альтернативу в противовес левым теориям.
Ничего сверхоригинального в результате своих мозговых штурмов GRECE не придумала. Участники Группы взяли метаполитические идеи итальянского коммуниста и антифашиста Грамши о влиянии культуры и общественного дискурса на политические институты (т.н. теория гегемонии) и модифицировали их под актуальные задачи правой. Одновременно, дистанцируясь от французской националистической традиции, дискредитированной сотрудничеством с гитлеровцами, GRECE сделала ставку на паневропейскую идею в трактовке философов-традиционалистов Рене Генона и Юлиса Еволы. Так же они пытались выделить из социализма не интернационалистскую составляющую.
Таким образом, цель новых правых в двух словах заключалось в том, что бы посредством кропотливой культурной деятельности навязывать для начала правым партиям истеблишмента, а затем всему обществу ценности некой европейской цивилизации дохристианского разлива т.н. Традиции. Визуально это идеальное общество на страницах журналов Новых Правых изображается как декорация к операм Вагнера.
Политический переворот, который последует за установлением монополии на политическую дискуссию, по мнению отцов основателей GRECE будет делом техники
Первая декада существования GRECE выдалась очень сумбурной. С одной стороны они продолжили работать с ведущими французскими группировками ультраправых – Республиканский Альянс за Свободу и Прогресса, Запад, Новый Порядок. В то же время завязали контакты с голлистами и либералами. Так, в 1974-ом некоторые гресисты участвовали в избирательной президентской кампании либерала Жискара д`Эстена. Крупным успехом для гресистов можно считать захват изнутри Клуба de l'Horloge. Клуб – был придумана либералами и голлистами в 1974-ом как ассоциация неких закрытых дискуссионных и образовательных центров технократов и бюрократов правых взглядов. К концу 70-ых Клуб четко идентифицировал с себя с GRECE.
Но все это было не очень заметно и значимо. Прорывом для новых правых можно считать 1978-ой год, когда 22 июня в либеральной газете Le Monde появилась статья, посвящённая Группе. Лейтмотив публикации – вот есть у нас и такие забавные экспонаты на правом фланге. Ведущее французское правое издание Le Figaro подхватило тему и начало активно популиризировать GRECE в среде сторонников консервативных идей. В новых правых некоторые распознали зарю интеллектуального ренессанса правого движения. Несколько французских министров в это время публично симпатизировали GRECE. Участники Группы получили весомые посты в правых медиа. Национальный Фронт Ле Пена, который в середине 80-ых получает пропуск в большую политику, также был не прочь позаигрывать с Новыми Правыми. В Германии, Италии, Испании, Великобритании возникают группы последователей Бенуа, копирующие тактику GRECE.
Но уже к концу 80-ых гресисты вернулись туда - откуда пришли: маленькой секте интеллектуалов. Почему французские Новые Правые не смогли выйти за рамки гетто? Историки называют ряд причин.
- гресисты рассматривали себя как последовательные конкуренты новых левых. В начале 80-ых начался исход многих лидеров 68-го. Знаковые фигуры примкнули к весьма умеренной миттерановской Соцпартии (Р. Дебре, Б.Кушнер и т.д.). Новые правые боялись подобного поглощения со стороны крупных политических структур.
- руководство Новых правых упорно сопротивлялась попыткам организационной реформы, отдавая предпочтение формату интеллектуальных тусовок. Тексты Группы крайне заумные и очень сложны для массовой политической пропаганды.
- отношение к исламу. Начиная с 80-ых, исламская проблематика, связанная с темой эмиграции, стала основной «фишкой» правых радикалов. Новые Правые между тем долгое время культивировали ислам как последнюю религию, связанную с Традицией. Клаудио Мутти – лидер итальянских Новых Правых, также кстати мусульманин, писал, что ислам - последняя религия, связанная с дохристианской индо – европейской традицией».
- тема СССР. Призывы следовать европейской традиции логически означали критику американского империализма, неприятие логики капитализма и отсюда подспудные симпатии к СССР. В разгар холодной войны и связанной с ней антисоветской истерикой на Западе такой взгляд противоречил мировоззрению представителей правого электората.
- как интеллектуальный фасад правого движения новые правые не состоялись в силу начала консервативно – либеральной волны 80-90-ых. Все фешенебельные правые партии начинают носиться в это время с фукиямовскими идеями насчет «конца истории». Отсюда последовало ослаблению интереса к идеям традиционалистов. Так в Великобритании в это время почила группа новых правых внутри молодежки тори.
- наконец в теориях новых правых присутствует элемент религиозного сектантства. Наверное, в той же Франции найдется очень мало правых избирателей, желающих бороться с католицизмом и записываться в неоязыческие секты. А это одна из составляющих программы новых правых.
Имели место попытки создать более съедобный для правого избирателя вариант Новой Правой. Пьер Виаль (Pierre Vial) – один из пионеров GRECE еще в середине 80-ых разругался вдрызг с Бенуа из-за нежелания последнего реформировать движение. Виаль оставил Группу и подался Национальный Фронт. Но его попытки охмурить лепеновцев догмами «паневропеизма» результата не принесли. Национальный Фронт как был, так и остается обывательской партией расистов и главной партией противников европейской интеграции. Сам Виаль очень быстро погрузился во внутрипартийные склоки, интриговал против Ле Пена, был одним застрельщиков партийного из раскола, затем вернулся во Фронт….
Проект «новые правые» как комплексная перезагрузка идеологии современной правой не состоялся. Но некие новые элементы в правое движение они привнесли. Именно благодаря Бенуа и кампании сегодняшние правые активно заигрывают с левой эстетикой, терминологией. Тот же национал-автономизм, как попытка замаскировать анархистской, левацкой атрибутикой и риторикой бананальные расизм и антисемитизм был бы невозможен без усилий правых интеллектуалов. Впрочем, и тут можно говорить об их поражении. Наци-автономы являются глубоко маргинальным молодежным движением, которое никогда не сможет добиться «культурной гегемонии». Субкультурой, что является шагом назад в организации, даже по сравнению с предшествовавшими им маломощными партийными структурами неонацистов. Тут идеологическая и стилистическая победа новых правых означает политическую капитуляцию неонацистов.
Возможно, именно в том, чтобы придать правым партиям немного привлекательности в глазах молодежи и заключался 40 лет назад смысл заказа на проект новые правые. Иногда стоит бояться исполнения собственных желаний.
Текст написан для сайтов “Политком” и “Ліва Справа”
Подписаться на:
Сообщения (Atom)